«Щастя – момент. Далі вже буденщина, пошлість…» Я зачудовано стою посеред цвинтаря на південному узбережжі Франції. У мене на думці – незаперечна максима улюбленого мужчини-літератора, а в руці – келих літнього розе́. На чорному надгробку проступають золотаві кириличні літери, я біля нього, ми разом – у нас із Володимиром Кириловичем день народження. Заради цієї миті оббігано десятки могил – аж до заповітної – і подолано тисячі кілометрів – майже літературна експедиція…

Юлія Колісник

Йому 139, мені – 20

Під сонцем Провансу йому сповнилося 139 років, мені – фатальних 20. Йому легше: йому вже все про все відомо звідтіль… Я не знала достеменно, чим так гнітить вік, але заздалегідь була певна, що перетинати цю межу треба по-декадентськи. Наприклад, на могилі видатного харизматика українського письменства, з яким народилася в один день і якого нестямно люблю.

Це була давня мрія – навідатися до Мужена, де останні 15 років життя Володимир Винниченко творив у своєму «Закутку» (таку назву й тепер носить його вілла). Творити слово та образ на відміну від державотворення виходило в нього дуже талановито, власне, тому він присвятив мистецтву увесь муженський період. У рік еміграції писав у своєму щоденнику:

«Нехай український обиватель говорить і думає, що йому хочеться, я їду за кордон, обтрушую з себе всякий порох політики, обгороджуюсь книжками й поринаю в своє справжнє, єдине діло – літературу… Я їду як письменник, а як політик я всією душею хочу померти».

Я ж їхала до пана Винниченка як читачка і шанувальниця виняткового психологізму та впертої ідейности його творів. Підготовка до літературної експедиції особлива. Довелося перечитати чимало спогадів і статей про подібні гостювання у Винниченка, зокрема й про першу офіційну поїздку української делегації в 1992 році.

Тоді двоє дипломатів та члени комісії Верховної Ради з питань культури і духовного відродження зустрілися з новими господарями «Закутка». Також митці, вони купили маєток у Розалії Винниченко і після її смерті подбали про спадщину письменника. Під час того візиту подружжя передало Україні картини, особисті речі, а також усе начиння кабінету Володимира Винниченка. Дотепер – я знаю, бачила – це добро зберігається в музеї міста Кропивницького, себто в колишньому Єлисаветграді, де Винниченко народився й виріс.

Я перекопала всі можливі матеріали – було цікаво, але з потрібного знайшла тільки адресу маєтку та номер кладовища (не ділянки) – і жодних контактів. «Тим краще! – подумалося. – Шукати мрію навпомацки навіть цікавіше». І ми – удвох із моїм супутником – вирушили…

Переліт із Києва до Мілана виявився найлегшою частиною експедиції. Далі належало проїхати чотири години та один умовний кордон. Майже опівночі, за півтори години до дня «ікс», ми таки прибули до заповітного міста.

Мужен одразу постає елегантним закутком між «попсовими» туристичними Ніццою та Каннами. Це містечко так просто не окинеш поглядом: схили помережані звивистими вуличками в переміші з дивацькими скульптурами.

Перша з-поміж них – велетенська голова Пабло Пікассо у бронзі… Він прожив тут якийсь час, так само, як Поль Елюар та Крістіан Діор, та наш Винниченко, але про останнього місцеві знають рівно нічого, як з’ясувалося потім. Прикро, що й казати…

Ось він – цей момент…

Близько півночі ми заселилися до чепурних апартаментів, де, однак, не знайшлося і крихти на вечерю (о такій-то порі!) Так, межу років я перетнула на голодний шлунок. Нічно-ранкові привітання означали, що цей день настав, треба якось жити далі. А як – Мужен покаже. Якраз у тому і полягала суть місії: відзначити своє народження на вівтарі смерті Винниченка, аби здобути баланс вічности; а позаяк він святкує народини в один день зі мною, то ми обоє знову повертаємося чолом до життя! Хитромудро, та самонавіювання – велика річ…

Першим ділом намірилися знайти могилу іменинника. Муженський цвинтар цікавий тим, що на карті – це одна велика ділянка посеред міста, але насправді їх є чотири, і кожне зі своїми воротами.

У пошуках Сimetière 2 ми добряче натрудили ноги: обійшли до того решту частин, і я піймала себе на думці, що такої кількості розкішних могил не бачила навіть на улюбленому Байковому кладовищі у Києві. Стало очевидно, Мужен – елітарний закуток, і все тут розмірено, зверхньо красиво, по-багатому.

Зрештою, ми опинилися біля потрібних воріт. Крок – і перед нами залитий сонцем життєствердний краєвид: із сірого каменю вигадливі надгробки – чинно в ряди і чисто, дуже чисто й гарно прибрані. На видноколі бовваніють гори, а десь тут, зовсім поруч, покоїться він – мій любий Володимир Винниченко.

Оббігаю чепурні ряди, під ногами аж горить земля – і от здалеку на єдиному чорному надгробку вихоплюю поглядом рідні літери. Він! Це він!.. Далі – катарсис. Немов навіжена, падаю на коліна перед могилою і з усією душею, міцно обіймаю гарячий граніт. Несподівано для себе відчуваю сльози на щоках, справді плачу. Не так, як буває від горя, а так, наче раптом явилась мені несказанна краса. Ось він, щастя момент!

Volodymyr Vynnytchenko, Rosalie Vynnytchenko – збоку повторює імена латинка. На поверхні викарбувано наш тризуб – лаконічно й вишукано. Поки мій супутник карбує миттєвості фотоапаратом, я шепочу Винниченкові на вушко, що неодмінно повернусь увечері: треба ж відзначити таку подію! «А сьогодні ще й день святого Володимира, ви це знаєте знате, Володимире Кириловичу? Отож-то. Я – по вино»…

Тут-таки мимохіть зауважую дату народження: 27.07.1880. Гм, з якого дива, питається? Хоча це, мабуть, такий компроміс. Річ у тім, що різні джерела вказують різний Винниченків день: 28 або 26 липня. «Вікіпедія» теж суперечить собі (у статті та в табличці коротких відомостей про письменника – різні числа). Однак я – із притаманною мені скрупульозністю – перелопатила багато друкованих та електронних джерел і на підставі більшості з них запевняю: Володимир Винниченко народився 28 липня.

«Закуток» великого майстра

Отож, день стояв у розпалі. Перш ніж піти по вино, ми, будь-що, постановили собі знайти віллу «Закуток». Довго блукаючи пагорбами-вулицями, опинились-таки перед високим кам’яним муром та дерев’яними ворітьми з номером 162.

«Подзвонити, чи що?» Натиснула ґудзик на хвіртці – ніхто не відповідає. Аж раптом тихо розчиняються ворота… За ними – нікого. А що нам? Ідемо. З-за рогу будинку виходить літній сивочолий мужчина, обтрушує ґрунт із гумових рукавиць і, з усього видно, не в захваті від нашої появи.

Діалог почався мовчанкою та моєї дурнуватою либою – від зніяковіння.

– Добридень! Чи це маєток українського письменника Володимира Винниченка?

– Вітаю. Так, це тут. Але я саме порався в саду, – беземоційно відповідає мсьє непоганою англійською.

– Даруйте, ми не хотіли потурбувати, але не могли не зайти. У нього сьогодні день народження і в мене ось теж… Ми з України приїхали спеціально.

– О, навіть так? Тоді давайте я покажу вам садибу. До речі, тут є могила його, ви знаєте?

Ще б пак!

Мужчина показує нам двоповерховий кам’яний будинок, який, проте, зазнав деяких змін, відколи тут жив пан Володимир.

– А от художня майстерня залишилася незмінною. Я її теж вирішив зберегти. Тут він творив… А це та сама ваза, пам’ятаєте? Є таке фото, де він біля неї позує.

– Так, знаємо! Нічого собі!

– Але ще зверніть увагу на це оливкове дерево: йому триста років, не менше. Воно точно пам’ятає Винниченка.

Мій захват перериває телефонний дзвінок. Чоловік бере слухавку. Декілька реплік, з-поміж яких є точно щось про нас, бо …de l’Ukraine. І тут господар видає фатальне:

– Ну, я вам усе показав, треба йти: приїхала моя дружина, а там біля воріт ваше авто заблокувало в’їзд.

– О, так, даруйте, зараз приберемо… До речі, як вас звуть?

– Ален Метю – моє ім’я.

«Невже той самий Ален Метю?!» – немов струмом пронизує здогад. Це ж про нього я читала матеріал, це з ним спілкувалася друга офіційна делегація. То був, здається, 2011 рік, тоді месьє Метю сказав, що збирається продати маєток. Ба ні!Але для емоцій вже немає часу – він поспішає, і все тут, бо ж там чекає дружина, і вона, мовляв, буде проти подальшої розмови.

Господар невблаганний. Ми ледве встигаємо зробити кілька знімків і покидаємо «Закуток». Одначе й на тім спасибі.

Містичний діалог

Наступних пів дня ми провели в пошуках супермаркету, де годилося б купити вино для вечора на цвинтарі. У неділю пополудні знайти відчинений магазин – важче ніж могилу та маєток, разом узяті. Але ми таки придбали і вино, і навіть келихи.

Коли сонце стало милосерднішим і на пагорби Мужена лягли передвечорові сутінки, ми повернулися до подружжя Винниченків. Зі знаковим патосом я розіслала на граніті синьо-жовтий стяг, поруч поклала тоненьку книжечку – прижиттєве видання його новели «Контрасти» 1919 року, яке привезла з собою.

Урочисто наповнилися келихи, я почала промовляти затамований глибоко в душі монолог… Це не для преси – це для улюбленого мужчини-літератора, і він, здається, почув. Розалії з Володимиром треба було неодмінно залишити трохи напою для продовження святкового вечора.

У момент, коли вино наповнило один з келихів, із другим сталася воістину моторошна річ: на наших очах він буквально посунувся вперед, ми заніміли від подиву, тієї ж миті келих просунувся ще трішечки вперед… Наступні кілька хвилин ми намагалися припасувати всі можливі закони фізики до цієї витівки, але жоден з них не був переконливим, як на те диво. Тож я повірила у його, Винниченкову, неймовірну присутність.

Наостанок ми заспівали гімн України. Мені так подумалося, що з усіх пісень емігрант і все-таки державотворець, хоча передовсім талановитий український письменник, Володимир Винниченко найбільше волів почути саме ці куплети.

Опісля, в урочистій тиші, я ніжно-радісно притулила уста до могили – він гаряче-гранітно відповів на поцілунок. Тоді всі мої фатальні рефлексії раптом замовкли і чисте й легке, попри вік і бентеги, попри вчора і завтра, постало усвідомлення: «Щастя – момент!»

«І відкіля ти такий узявся? – так і хочеться запитати д. Винниченка. Серед млявої, тонко артистичної, та малосилої або ординарно шаблонової та безталанної генерації сучасних українських письменників раптом виринуло щось таке дуже, рішуче, мускулисте і повне темпераменту, щось таке, що не лізе в кишеню за словом, а сипле його потоками, що не сіє крізь сито, а валить валом, як саме життя, всуміш, українське, московське, калічене й чисте, як срібло, що не знає меж своїй обсервації і границь своїй пластичній творчості. І відкіля ти взявся у нас такий?» (Іван Франко, 1906 рік)

«Кого у нас читають? Винниченка. Про кого скрізь йдуть розмови, як тільки річ торкається літератури? Про Винниченка. Кого купують? Знов Винниченка» (Михайло Коцюбинський, 1909 рік)

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ

7 + eighteen =