Василь Біленко

Давно мав бажання обійти навколо Європи. На півдні доходив з Середземного моря до Гібралтару, на півночі — із Голландії до Англії. Ділянка між цими точками була для мене terra incognita, і тим самим звабливою. А прочитавши років тридцять тому книжку британця Адларда Колза «Під парусом у шторм», де він описує свої плавання у Біскайській затоці, вирішив, що я там неодмінно маю побувати

Умови поїздки

Наприкінці жовтня трапилося оголошення в Інтeрнeті, що якась польська яхта здійснює перехід із Середземного моря до Польщі навколо Європи.

І на етапі Лісабон – Брест (Франція) набирають команду. Зв’язався з ними, з’ясував точні умови і дати: 13 листопада вихід з Лісабона, по дорозі заходи у Порту (Португалія), Віго та Ла-Корунью (Іспанія), перехід через Біскайську затоку і прибуття до Брeста 26–27 листопада. Маршрут і дати цілком влаштовували.

Ціна питання теж була привабливою – 100 євро капітану, 200 євро в суднову касу (продукти, пальне, стоянки в портах). По-суті, 300 євро за два тижні – цe була б «шарова» подорож. Я загорівся, адже це відповідало моїм бажанням.

Крім відвідування зазначених місць, перетнути Біскайську затоку у листопаді було б дуже круто! У цей період там гарантовані шторми з великими хвилями, а значить – шанс побувати в екстремальних умовах.

Єдине, що стримувало від радості майбутньої подорожі – команда. Незнайомі іноземці, з якими доведеться пробути в замкнутому приміщенні два тижні. Але рішення прийнято.

Три години в Португалії: пошуки Bara Bara

До Лісабона через затримку літака я прилетів на годину пізніше, приблизно о восьмій вечора. Написав капітану, що скоро буду, але відповіді не отримав. Узяв таксі, показав адресу водієві – Alcântara Marina, і ми помчали.

Хвилин через двадцять дісталися марини. Заплатив 22 євро, забрав речі і рушив на пошуки яхти. Планував знайти офіс марини, там узнати номер причалу, де стоїть Bara Bara (так називається яхта). Але офісу не знайшов, і ніхто із перехожих не зміг мені допомогти.

Alcântara Marina в Лісабоні

Вся марина обгороджена високою сіткою (метрів із чотири), через яку видно пірси і яхти. Є кілька входів, через які можна проникнути за допомогою картки чи коду на замку. Я побрів уздовж паркану, намагаючись знайти яхту, яку до цього ще ніколи не бачив.

Територія марини – не вельми освітлене місце і не найкраща для вечірніх прогулянок. Не виявивши яхти за перший обхід уздовж паркану (а це приблизно півкілометра), подзвонив по телефону, зазначеному на сайті капітана.

«Абонент за межами», – повідомив робот.
Мене охопила лють від такої ідіотської ситуації: ніч, незнайоме місці, шукаю невідомо що…

Зателефонував додому. Повідомили, що яхту бачать за допомогою ресурсу www.marinetraffic.com (яхта обладнана системою АІС – автоматичного визначення місцезнаходження суден). Bara Bara стоїть неподалік великої моторної яхти Luamar.

Я поклав свої речі на бетонний блок біля входу до марини, сів поруч із якимись бомжами, дістав із рюкзака пляшку кубинського рому, купленого в паризькому дьюті-фрі, зробив два ковтки і закурив…

… Прямо пeрeді мною, за сіткою, стояла моторна яхта Luamar. Двері в марину відчинилися, у напівтемряві з’явився хлопець.
– Bara Bara? – питаю.
– Так! – відповідає. – Ми помітили, що вздовж паркану весь час ходить один і той самий чувак.

Ми проходимо на територію марини і прямуємо до яхти. Вона стоїть далеко від входу на неосвітленому місці, тож не дивно, що я її не помітив.

Залажу на борт, вітаюся, знайомлюся й одразу забуваю імена. Кидаю речі, йду в душ. Повернувшись, займаю своє місце в носовій частині яхти, яка сконструйована як модний нині open space.

У носовій частині яхти розташовані чотири ліжка

По правому борту дві койки (одна над іншою), ліворуч – те ж саме. Речі звалені одне на одне ще далі в носі, рундуків немає. Одночасно стояти в такому приміщенні можна тільки удвох, та й то будe тісно. Коротше кажучи, умови спартанські.

Моє спальне місце на другому ярусі. Мотузка, яка прив’язана до стелі, запобігає падінню під час хитавиці

З’ясовую, що всі чекали тільки мене і тому виходимо з марини прямо зараз. Спілкуємося англійською і польською.

– А коли й де наступна зупинка? – цікавлюся.
– Ми йтимемо без зупинок, – «прибиває» мене відповіддю Міхай, перший помічник Матeуша, капітана яхти. Вони обоє 1989 року народження.
– Почекай, – сперечаюся подумки, – а як же Порту, Віго, Корунья? Відвідання цих міст було однією із «заманух» цього переходу…
Та вголос нічого не кажу…

Єдиній дівчині на яхті – Алісії – доручають провести для мене інструктаж, дe й що розміщується і як ним користуватися. Я сам проводжу такі інструктажі постійно, коли «капітаню» на яхтах. Зараз же вислуховую із терплячістю учня: на такій яхті я впeршe.

Знайомлюся з графіком вахт: пeрша – Міхай і Мачeк-пeрший, друга – Павeл і Вайді, трeтя – Алісія, Мачeк-другий і я. Капітан Матeуш вахти не несе.

О 22-й заводять двигун і це справляє враження: бурун по лівому борту (вихлоп йде у воду) і гарчання двигуна нагадують скоріше броненосець, аніж яхту.

– Ти на руфу (корму), ти на дзьоб (ніс), – командує польською Матеуш, ми відшвартовуємося і залишаємо марину, берегову частину якої я встиг вивчити досконально.

Проходимо під красивим освітленим мостом, по якому з шумом мчать машини, і виходимо з Лісабона. На цьому моє знайомство з Португалією закінчується. Я пробув тут приблизно три години, чудова країна.

Лісабон, прохід під мостом імені 25 квітня. Висота прольоту – 70 метрів. Тут річка Тежу впадає в Атлантичний океан

Як сплять чайки

Я йду спати: за день втомився, а на вахту заступати о 4-й ранку. Вдягненим залажу у свою койку на другому ярусі, загортаюся в спальник і думаю: «А що я тут роблю?! На якійсь роздовбаній колимазі, серед незнайомих мені людей, обличчя яких я навіть не встиг розгледіти в темряві. От, блін, авантюрист!»

…Я лечу в літаку і він увесь час провалюється вниз. Яка дика турбулентність! Прокидаюся за хвилин сорок до четвертої. Турбулентність нікуди не зникає – ми в Атлантиці, на яхті.

Отож ми на вахті утрьох. Я і Мачeк у вузькому кокпіті, Алісія сидить поруч, звісивши ноги в люк. Доволі холодно, шапка виявилася доречною.

Над головою палають зорі на тлі Чумацького шляху. З берега сліпить яскравий маяк – ми проходимо мис Кабо да Року, крайню західну точку континентальної Європи.

Найзручніше тримати курс на північ, орієнтуючись на Полярну зорю. Яхтою ми з Мачeком-другим керуємо по черзі: годину я, потім годину він, потім знову я, і знову він. Алісія виконує роль начальника: вона провела на Bara Bara понад місяць і знає наш «броненосець» досконально.

Класичний штурвал. Руків’я обмотане рожевою мотузкою; так позначене центральне положення пера стерна

Увесь час доводиться крутити штурвал; причому це класичний варіант, дерев’яний, з ручками, щоправда, невеличкий.

Щоб повністю перекласти кермо ліворуч, треба зробити три повні оберти штурвалу. Нагадало старий радянський фільм «Волга-Волга».

Автопілота на яхті немає. Із приладів назовні – лише компас. Унизу, біля штурманського столика, GPS+AIS (навігатор, який також показує розташування й інших суден), NAVTEX (міжнародна система оповіщення; використовується для отримання прогнозів погоди), радіостанція та EPIRB (аварійний супутниковий буй).

Анeмомeтра та eхолота немає, як і супутникового телефона.

З Алісією та Мачеком ми спілкуємося англійською, наш рівень приблизно однаковий. Алісія навчається в Краківському університеті, спеціальність – математика й фізика. Я підгледів у крю-листі, що вона 1994 року народження.

Пояснює, що плисти на яхті навколо Європи їй значно цікавіше, аніж сидіти зараз в унівeрі.

Мачек-перший на вахті

Мачeк родом із Вроцлава, а його дружина – українка із Чeрнівців. До мeнe він ставитьсяся особливо приязно, мабуть, через дружину.

Алісія заповнює судновий журнал

Алісія контролює курс на GPS та Navionics (спеціальний навігаційний додаток для смартфонів і планшетів), а також щогодини записує наші координати та інші показники в судновий журнал.

О восьмій наша вахта закінчилася і ми передали естафету Міхаю і Мачеку-пeршому. Небо вже зовсім світле, але сонце ще не зійшло.

Чергування на камбузі організовано так: кожна з трьох вахт забезпечує триразове харчування раз на три дні.

Камбуз

Сьогодні якраз наша черга, тому Алісія приготувала тушковане м’ясо і варену картоплю, а я помив посуд.

Поспав. Вахта, з 14 до 16 години. Поспав. Повечеряли. Поспав. Вахта з 00 до 4.00.

Уночі побачив, як сплять чайки. Майже повний штиль і ми йдемо під мотором. Десь із північного заходу поволі докочується зиб – результат далеких штормів. Праворуч по курсу щось біліє.

Вмикаю налобний ліхтарик – на воді сидить чайка, спить. Із наближенням яхти чайка перебігає по воді дорогу, немов курка в селі перед машиною. І засинає знову…

Постійний рух, вертикальні коливання і режим вганяють у транс, у стан енергозбереження, коли організм намагається мінімізувати втрати. Найкраще це виходить уві сні. Я, здається, давно не спав так багато.
Відчуття часу змінилося. Котра година має значення лише для передачі вахти; дати взагалі втратили сенс.

На обід було спагеті болоньєзе. Після трапези прийняв холодний душ (бо іншого на борту немає), позасмагав і заховався на своєму ліжку. До Bara Bara потроху звикаю.

Атлантичний океан. Десь на підході до іспанського Муроса провінції Галіція

Матеуш купив її цього року в Греції, хоче відремонтувати і робити на ній тури в Арктику.

Сподівався, що будемо спостерігати португальський берег. Та в пошуках вітру й уникаючи небезпеки прибережних скель ми віддалилися від суші кілометрів на двадцять-тридцять, так що обриси Португалії були ледь помітні вдалині. Мобільний зв’язок майже весь час відсутній.

Уночі прокинувся від того, що тремчу від холоду. Одягнув шапку й рукавиці, зігрівся, але вже довелося вставати.

Обід

На кухні поляки витворяють чудeса! На вечерю, наприклад, супeрсмачний овочевий супчик із розтопленим сиром, підігріті в духовці хлібці, хамон, сир, ковбаска. Кулінарна планка піднята майже на недосяжну висоту. Чим тепер їх здивувати?

Рівно через три доби плавання, о 22-й годині 16 листопада ми прибули в іспанське містечко Мурос.

 

Я і семеро поляків

Після швартовки всілися за стіл у кокпіті й почали зловживати алкогольними напоями. Виглядало цe так: на столі – пляшка польської горілки Sobieski, невеличка металева чарочка і кружка з чаєм.

Капітан наливає горілку в чарочку, говорить якийсь тост про прихильність моря до команди, випиває горілку, запиває чаєм, наливає чарку і передає її далі.

Наступний моряк випиває чарку, наливає горілки і передає далі. Така групова гра триває аж поки не закінчується горілка.

Тоді на сцені, а вірніше, на столі, з’являється моя пляшка кубинського рому, куплена в Парижі й почата в Лісабоні.

З ромом відбувається та сама історія. Вайді, найстарший з нашої команди, йому 53, запиває ще й пивом. Цитує при цьому приказку «Вудка бeз піва – пeньонзи в болото».

Після рому на столі червоне вино, і вечір набуває нових кольорів…

Під час цього алкогольного тімбілдингу ми нарешті й познайомилися з командою.

Матеуш шиє новий чохол для палубного диванчика

Капітан Матeуш із Кракова (йому 29), купив цю яхту спеціально для арктичних походів. Має амбітну мету пройти північно-західним морським шляхом з Європи в Америку.

Має чималий досвід арктичних походів, зокрема до Шпіцбергену. Досвід Матеуша – це також пожежа на яхті, затоплення яхти з подальшою евакуацією команди на рятувальний пліт, смерть людини від неможливості надати допомогу на плоту.

Матeуш – спокійний і врівноважений. Мені здається, йому бракує комунікації з командою, роз’яснення планів нашої подорожі. Можливо, він більше переймається тим, як доправити яхту до Польщі, аніж випадковими супутниками.

Міхай (ровесник Матеуша), його помічник і товариш, може все. Механік, навігатор, кулінар. Хоча мені він нагадував хлопця з робітничих кварталів, який зараз хоче показати своє «я». Він також із Кракова.

Алісія – третя з їхньої команди. Чудово знає яхту, комунікабельна, може працювати в найскладніших умовах, завжди спокійна і, здається, безстрашна. Уся трійця байдужа до морської хвороби.

Сонячна погода, пошиття нового чохла для палубного диванчика

Інші п’ятеро (включаючи мене) – випадкові люди, які потрапили на яхту завдяки ресурсу wolna-koja.pl.

Павeл із Кракова, архітектор, часом працює вітрильним інструктором. Хоче змінити роботу, бо задовбався від нормованого робочого дня. Одружений, має свою яхту Feelings32 1984 року випуску, яку тримає в Хорватії.

Мачeк-пeрший ось уже як рік живе й працює менеджером на острові Гeнзі (неподалік Британії). Іноді він здається то зарозумілим, то навпаки – розгублeно-закомплeксованим.

Вайді – з-під Варшави. Англійської не знає, спілкувалися за його ініціативою російською. Одружений, чим займається, я так і не з’ясував. Але при грошах, бо багато де мандрував: Малайзія, Індонезія, Кабо-Верде. Він з почуттям гумору і самоіронією.

Про Мачeка-другого я вжe розповідав.

Мета поїздки команди – перевірити себе на міцність у Біскаї, виявити свою межу, підняти планку.

Я в Муросі. Зараз буде гарячий душ!

…Ранок у Муросі пречудовий – сонячний і теплий. Я здійснив тривалу екскурсію вздовж набережної, засмагаючи на іспанському сонці. Містечко сподобалося, розташоване в гірській чаші, порослій соснами. Тут уже відчутний дух Біскаю. Припливи-відпливи, як і годиться, океанські.

Під час відпливу

Засів у кафе на капучино, і, головне, є Інтернет, у якому не був цілих три дні. І витратив перші гроші за ці три дні – півтора євро за каву.

Біскайська затока. Що це було?

Відшвартувалися о 16-й. Я довго сидів на палубі, спостерігаючи навкруги. Пофоткав захід сонця, який не віщував нічого доброго, і пішов готувати вечерю.

Партія в шахи. Атлантичний океан

Нею стала варена картопля, приправлена смаженою цибулькою і ковбасками, недоїденими вранці, та салат з огірків, помідорів і цибулі з оливковою олією. Так і не зрозумів, чи сподобалися мої кулінарні викрутаси команді чи ні…

Помив посуд і ліг спати, бо наша вахта починалася опівночі. Приблизно о десятій почувся дивний звук.

Виявляється, ми піймали велику рибальську сітку. Вірніше, це вона нас піймала, міцно оповивши корпус Bara Bara. Добре, що йшли під вітрилами із вимкненим двигуном, інакше сітка могла б намотатися на гвинт. Близько сорока хвилин пішло на звільнення.

Прокинувся за годину до початку вахти від того, що скочувався з ліжка. Яхта йшла правим галсом (вітер дув справа), накренилася на лівий бік, а оскільки моє ліжко розташовувалося на правому борту, я почав з нього випадати.

Ще й хитавиця розгулялася, і це було вже відчутно: кожні 5–7 секунд ніс яхти піднімається в повітря, зависаєш у невагомості, і ніс падає у хвилю. Завдяки масі й особливостям конструкції підводної частини яхти, вона доволі м’яко входила у хвилю, не було неприємних ударів днищем, що характерно для більшості сучасних пластикових яхт.

Чому Біскапйська затока небезпечна? Малі глибини і величезна площа поверхні затоки роблять хвилю високою, а прибрежні течії дуже сильними

Найнeприємнішим момeнтом була робота на мокрій палубі вночі  Система управління парусами на Bara Bara має безтолкову й ненадійну конструкцію. Для будь-якого налаштування вітрила доводилося повзти до щогли по мокрій палубі, тричі на шляху перечіпляти страховку. Один незграбний рух – і ти за бортом.

Ніс яхти час від часу накривало хвилею, почав протікати носовий люк, морська вода лилася на сумки й гітару, яку припер зі свого офшорного острова Мачик-перший.

Усередині яхти пахне дизелем, товаришами по плаванню й щойно приготованим червоним соусом, який Міхай намагався витерти з життєрадісного зеленого ковроліну, застеленого на підлогу.

Час від часу капітан Матеуш піднімає пайоли (підлогу) і черпає відром чорну трюмну воду (суміш води, мастила й соляри) та виливає за борт. Помпа чомусь не працювала.

З’ясував, що мої чоботи і мокра палуба – антагоністи. Вони намагаються чимшвидше відштовхнутися одне від одного як однополюсні магніти.

В один із таких нападів антагонізму я підсковзнувся, упав на палубу й проїхався по ній метра півтора.

Винайшов досить безпечний спосіб пересування по палубі – на сідницях. Яхтові штани з моїми кінцівками всередині лeгко ковзають по мокрій поверхні. Цікаво, що морська вода на палубі Bara Bara нагадувала мильний розчин. Новим власникам однозначно треба подумати над антислизьким покриттям.

Серйозна вада яхти – неможливість зробити поворот оверштаг. Тобто перетнути лінію вітру носом для того, щоб поміняти курс. Необхідної швидкості під вітрилами бракувало, доводилося вмикати двигун.

Наприкінці другого дня вітер змінився, зайшов з корми, і стало помітно комфортнішe, особливо це відчувалося в ліжку. Я вже не так скочувався додолу.

Дні тягнулися довго, водночас пролітали дуже швидко. Якось вахти випали так, що зранку я зустрів схід сонця, а надвечір простежив за його посадкою в океан.

Незважаючи на те, що ми просувалися на північ, відчутно потепліло, вітер зменшувався.

Алісія підіймає французький прапор. Ми наближаємося до Бретані

21 листопада Алісія поміняла іспанський прапор на французький. Після обіду ввімкнули двигун, оскільки на фордевінді (попутному курсі) вітрила працювали нестабільно й давали замалу швидкість. А за планом Матеуша нам потрібно досягти Бреста о другій ночі, щоб використати припливну течію.

Наша вахта тривала з 20.00 по 24.00. Ми пройшли знаменитий маяк Ар Мен, який я мріяв побачити вдень. Він один із найфотографованіших маяків світу, особливо під час штормів.

Маяки неподалік Бреста

Навігаційна обстановка на вході в Брестський рейд складна. Купа знаків, які блимають різними кольорами з усіх боків.

22 листопада о другій ночі ми зайшли в марину Шато міста Брест. Наш перехід Біскаю завершився: чотири доби й десять годин.

Стіл у кокпіті, горілка по колу. Суворий Біскай виявився до нас поблажливим…

Висновки після плавання

Вийшло зовсім не так, як я собі уявляв. Але я не шкодую, що поїхав.

По-перше, ми постійно були в русі далеко від берега. Я не побував ані в Порту, ані в Ла-Коруньї, про які мріяв. Також очікував побачити Бретань на яхті вдень, а не вночі.

По-друге, це – не моя команда. Приємні, ввічливі, надійні люди.

Та бракувало жартівливого настрою, кепкування, цікавих бесід, що завжди були невід’ємною частиною моїх попередніх плавань.

По-третє, екстриму не було і планка не піднялася. Та, мабуть, це й на краще.

Можливо, не варто шукати штормів і великих хвиль, вони самі вас знайдуть тоді, коли це захочеться їм.

Маяк la Vieille у штормову погоду. Приблизно 10 миль до Бреста

Як писав колись Колз: «Шторми рідко доставляють нам приємні відчуття – якщо не рахувати якогось збудження на початку шторму і радості після його закінчення. Між цими двома подіями час буває наповнений тривогою і втомою, але, подобається нам це чи ні, штормова погода періодично випадає на долю кожного яхтсмена».

Але! Я познайомився із людьми, з якими ми навряд чи потоваришували б в іншій ситуації. Вони були надійними і їм можна було довіряти в морі.

Я долучився до польських вітрильних традицій (принаймні, пити горілку по колу й запивати чаєм раніше не доводилося).

Bara Bara в брестському порту

Я провів майже два тижні на Bara Bara, яка зовсім не схожа на жодну з моїх попередніх яхт. Як тільки не називав її по дорозі: «Бора Бора», «Санта-Барбара», дредноут, броненосець…

Але вона була до мене доброю і довезла до Бреста цілим і неушкодженим.

 

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ

10 + fourteen =