У фінському Заполяр’ї – Лапландії – є не лише Санта-Клаус, а й можливість покататися на гірських лижах. І хоча тут немає таких високих гір, як у Альпах, катання за Полярним колом має свій шарм.

Заполярний Юлляс. Сауна на підйомнику

Гірськолижний курорт Юлляс – найбільший у Фінляндії. До вершини гори – 719 м – ходять гондольні підйомники. Шлях на гору займає приблизно 15 хвилин.

Юлляс

Та підйомник тимчасово вимкнений – здійнявся сильний вітер. Обираємо інший спосіб підйому – автобус-ратрак.

Незграбна з виду конструкція на широких гусеницях уміщує до себе в кабіну до 14 чоловік.

До побудови гондольного підйомника на вершину можна було піднятися лише в такий спосіб (або пішки). Ратрак випускає у кришталево чисте повітря клуби сизого диму, реве й неквапливо повзе на гору.

Кабіну, окрім крісел, обладнано ще й столиками. Тож за час підйому (хвилин з 20) можна встигнути випити й закусити. Вартість ратрачного підйому й спуску – 350 євро на всіх.

На горі дме добрячий вітер. На 360 градусів простягаються ліси із украпленнями скутих кригою озер.

На що схожий цей краєвид? Ні на що. Тільки на Лапландію, землю, яка лежить аж за Полярним колом.

І хоча це гірськолижний курорт, але навколо не видно жодної гори (на відміну від традиційних альпійських країн).

На горі

По всьому східному горизонту червоніє вузька смуга. На годиннику – пів на десяту ранку, і лише зараз починає сходити сонце. Воно якось повільно й натужно підіймається в небо, освітлюючи навколишні землі в незвичні для південних людей кольори.

Яскраві фарби тут відсутні. Тільки приглушені, пастельні варіанти рожевого, помаранчевого змішуються з сіро-синіми відтінками вечірнього неба.

Не полишає враження, що я роздивляюся навколо через затемнене скло автомобіля. І увесь час хочеться опустити це скло…

А ще місяць тому сонце взагалі не з’являлося на світ Божий – тут тривала полярна ніч.

Тим часом підйомник запрацював, і на горі з’явилися перші лижники. Однак вони не поспішають здійснити спуск і прямують до єдиного на горі ресторану.

Які родзинки Юлляса?

Найперше – це сауна прямо в гондолі. На верхній станції гондольного підйомника розташоване кафе й невеликий SPA-комплекс: сауна й джакузі на вулиці.

У сауні-гондолі тепло й весело

Механізм отримання задоволення такий: заходите в сауну на верхній станції, напарюєтеся, а потім, обмотавшись рушником, швидко вибігаєте до підйомника й вскакуєте в гондолу-сауну.

В ній і продовжуєте паритися, одночасно спостерігаючи за зміною краєвидів за вікном. Через хвилин двадцять гондоло-сауна описує повне коло й знову опиняється на горі. Вискакуєте й повертаєтеся до SPA-комплексу. Так можна повторювати до безкінечності. Єдине обмеження – гроші й самопочуття.

І ще. Не переплутайте кабінки гондоли! Температура у звичайній кабінці – така ж, як і на вулиці, – мінус 20!

Для любителів відчувати себе особливим навіть у кабінці гірськолижного підйомника є спеціальна VIP-гондола.

Вона розрахована на чотирьох (а не на вісім чоловік, як звичайна). Пофарбована зовні у вишукано чорний колір і, найголовніше, має власний міні-бар. У вас є вісім хвилин, аби встигнути отримати максимальну насолоду!

Траси тут широкі, сніг досить пухкий, крутизна спусків різна. Нижня частина гори ідеальна для новачків. Дві сині траси дозволять навіть лижним аматорам почуватися впевнено.

На Юллясі працює гірськолижна школа – і для дітей, і для дорослих. Можна також найняти індивідуального інструктора.

Скіпас на один день коштує 42-46 євро, на 5 днів – 154-180 євро.

Більше інформації про курорт тут:
https://www.yllas.fi/en/home-page.html

Снігоходи чекають туристів

Снігоходи. Падіння і злети

Кожному учасникові видають комбінезон (одягається не замість, а поверх власного одягу), чоботи на товстій підошві (можна ще й вовняні шкарпетки), дебелі рукавиці й шоломи.

Ураз нормальні люди стають схожими на полярних льотчиків під час отримання бойового завдання.

Далі – короткий інструктаж. Біля правої ручки – газ. Біля лівої – гальмо. Ручки з підігрівом, температура регулюється кнопкою.

– Снігоходи застраховані, – повідомляє гід. – Але якщо вріжетеся у дерево чи сусіда – франшиза 650 євро.

Вмикаємо фари, опускаємо забрала на шоломах. Поїхали!

Їдемо за гідом колоною, замикає колону другий гід.
Швидкість – 30 км на годину. Снігоходом виявляється керувати не так просто, як здається. Він весь час норовить з’їхати зі стежки до найближчого дерева. Але думка про 650 євро робить руки міцними і вправними. А підігрів ручок вберігає від холоду. І навіть навпаки…

Через десять хвилин руки вже просто пече. Переключаю кнопку температури туди-сюди, та стає тільки гарячіше.

Руки горять, а з рукавиць іде пара. Хто б подумав, що, катаючись на снігоході, можна отримати опіки! Сказати про це нашому гідові якось незручно – подумає, що я дебіл. Їду й мучаюся…

Стежка вужчає, а швидкість зростає. Об’їжджаючи чергову низькорослу березу, ліва лижа занурюється у сніг, снігоход нахиляється і падає разом із нами на бік.

Глушу двигун, до нас підбігає розгублений фін.
– Все добре?
– Так, все гаразд, – вилазимо з напарником з-під «залізного» коня.

Перевертаємо снігохода на «ноги» і продовжуємо поїздку. І сталося диво – підігрів вимкнувся!

Ми під’їжджаємо до берега засніженого озера. З-під метрового шару снігу виглядає корма човна, трохи далі стоїть дерев’яна хатина.

Усередині хатини темно й тхне згарищем. Гіди хутко розпалюють вогнище, ставлять на вогонь чайник, роздають усім по дебелій апетитній сосисці.

Сосиски наколюємо на патички, смажимо, з’їдаємо майже сирі, потім повторюємо. Стає ситно й тепло. Хочеться спати.
Вечір плавно переходить у ніч. Угорі запалюються перші зорі, й настає час повертатися додому.

Назад їдемо значно швидше. Снігоход носить по стежці, лижа знову занурюється у сніг, я даю газу і снігохід вистрибує уперед, немов запущений із катапульти.
Не перекинулися!

На базі до мене підійшов гід і підняв догори великий палець:
– Я бачив, як ти його приборкав. Діло буде!

Оленяча ферма. Саам собі господар

Із чим асоціюється Лапландія? Звичайно ж, із Санта-Клаусом, який їде на санях, запряжених оленями.

Зараз кінець зими, і Санта відпочиває після новорічних свят. А олені працюють, катаючи туристів. Ми переконалися в цьому, відвідавши оленячу ферму в Венеярві.

На в’їзді до ферми нас зустрічає молодик середнього зросту в яскравому одязі й головному уборі з великою червоною китицею.

Власник оленячої ферми Лаппі Тієнсуу разом із дружиною

– Славік?! – я не вірю своїм очам! Це ж мій сусід Славік!
– Лаппі Тієнсуу, – відрекомендувався «Славік».

Чоловік, який непов дві краплі води, схожий на мого сусіда, виявився представником народності саам і власником оленячої ферми.

На фермі Лаппі живе близько 200 оленів різного віку і статі, а також дружина Лаппі, його донька й мама.

На початку Лаппі продемонстрував традиційне саамське житло – чум, укритий оленячими шкурами. Посеред чуму – місце для вогнища, угорі – дірка, в яку виходив дім.

Площа такого житла – метрів п’ятнадцять. У чумах саами мешкали років сто тому. А потім почали зводити будинки із дерева.

У такий будинок ми й заходимо. Підлога із дебелих дощок, задимлена піч, низька стеля. Навколо – предмети побуту й старі фотографії. Саамський варіант етнографічного музею.

Після короткого знайомства з побутом – знайомство з оленями. Дружина Лаппі виносить поліетиленовий мішок, розриває його і роздає… мох. Виявляється, з мохом у Лапландії проблеми, тож його заготовляють південніше, у фінській тайзі, а потім запаковують і продають власникам оленів.

Як тільки олені почули запах моху – кинулися наперебій, збиваючи одне одного й нас, виривати шматки моху з рук.

Перекусивши і переконавшись, що мох скінчився, олені побігли геть.

А потім оленям довелося відробляти свій ланч. Кількох із них дружина Лаппі відловила, хутко впрягла в сани.

Потім у ці ж сани вмостили й нас, дбайливо вкривши кожухами. І ми поїхали в зимовий ліс. Як на мене, нічого особливого. Окрім того, що тебе везуть олені.

Після півторакілометрового пробігу ми знову опинилися в саамській хаті-музеї.

На таці лежали апетитні бутерброди з копченою олениною і парував гарячий чай.

Саамі-Славік розповідав про свій оленячий бізнес, пропонував купити оленячу ковбасу та шкури.

А я давився бутербродом і думав: «Саамський «Славік» заробляє 3000-5000 євро на місяць, не має вищої освіти, зате має паспорт громадянина Євросоюзу. А справжній Славік – мій сусід – навіть вуз закінчив. Та заробляє в десять разів менше. Усе-таки фіни молодці!».

Василь Біленко, Мандри №60

 

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ

four × 5 =