Полтавщина… Найчарівніші краєвиди, з узвишшями і долинами, помережані звивистими річками, поцяцьковані озерами і ставками. Найродючіші чорноземи, численні гаї та діброви…
Полтавщина, особливо її північні райони, в минулому перебувала на межі двох світів: з одного боку – європейської Русі, Великого князівства Литовського й Речі Посполитої і з другого – кочового степу, що тягнувся аж сюди зі сходу та півдня. Скіфи, сармати, хазари, половці, печеніги, монголи, татари…
Колись на цих землях було Переяславське князівство, яке разом із Київським та Чернігівським входило до Давньої Русі. Переяславське князівство відігравало особливу роль, адже воно було своєрідним щитом, який захищав Русь від войовничих кочовиків.
Степовики обрали ці землі за багаті пасовища та повноводні річки. Ще зі скіфських часів ці землі облюбували степові люди, котрі залишили по собі високі кургани. За монголів Полтавщина перебувала під Золотою Ордою і довго потерпала від руйнівних набігів, аж доки в битві на Синіх Водах ці землі не було звільнено.
Козацтво у ХVІ столітті захищало південні рубежі тодішньої України від наскоків татар і зазіхань Москви.
Пирятин «засвітився» у Лаврентіївському літописі ще у ХІІ ст. Збудоване на високому березі річки Удай, це місто з дивною, явно не слов’янською назвою, стало прикордонним укріпленням, що захищало від дикого степу. Тепер воно відоме на всю Україну як виробник сиру й дуже смачних пряників.
Лохвиця з’явилася в літописах на два століття пізніше і теж стримувала натиск степу. Вона, разом із Гадячем, входила до Посульської оборонної лінії.
Гадяч ще був добре відомий за часів Великого князівства Литовського, а потім навіть став столицею Лівобережної Гетьманщини. Місто Чорнухи не відставало від своїх сусідів і так само від ХІІІ ст. захищало землі України від набігів половців та печенігів. Потім, за часів визвольної війни, місто сформувало дві козацькі сотні й відтоді вважається козацьким містечком.
А ще звідси почав свій шлях великий українець Григорій Сковорода.
На весь голос
Що таке «типова», чи «класична», Україна? В уяві одразу постають білі хатки зі стріхами й ружею під вікном, чорноброві дівчата, вбрані у вишиванки та коралі з дукачами, чоловіки в брилях, хрущі над вишнями гудуть… Дівчата неодмінно співають…
У музичній культурі Полтавщина, напевне, чемпіон в Україні. Особливість полтавського народного співу – його багатоголосся. Мелодії тутешніх пісень часом вельми складні, у них подекуди використовуються чвертьтони, які «сторонньому» вуху видаються фальшем. Проте фольклористи знають, що то зовсім не фальш, а унікальне в музичній культурі явище, якого не знайдеш, певно, більше ніде в Європі.
На Полтавщині свого часу було записано найбільшу кількість українських дум. На відміну від Правобережної України, тут було дуже поширене лірництво і кобзарство. Чому саме тут? Бо давні співці несли свої пісні саме на порубіжжя, де постійно кипіла боротьба і людям найбільш було потрібно почути про звитяжні подвиги та геройство.
Кобзарі та лірники споконвіку супроводжували військо, піднімали бойовий дух і нагадували людям, якого вони роду. Давні мелодії, виконувані на лірі, були такі складні, що знаменитий полтавець композитор Микола Лисенко не зміг впоратися із нотним записом переливів мелодії і писав, що ту мелодію «нема способу уловити, перекласти в ясне європейське нотне письмо».
Тут співали не тільки про серйозне й сумне. Полтавщина породила особливий різновид жартівливих пісень-небилиць, об’єднаних спільною назвою «Полтавський соцький». У цих піснях, що виконувалися широко й за межами Полтавщини, виконавець розповідає, що б він зробив, аби був полтавським соцьким. Скажімо, зробив би так, щоб усі жінки були молодими й гарними, а «погані в світі не жили б». І все було б у світі чудово, вареники росли б просто на деревах, люди б ходили без штанів, та й узагалі не ходили б, а «спокійно раю дожидались, задравши ноги на печі».
На всю Україну прославилися полтавці своєю дуже характерною вишивкою – «білим по білому». Вишиваючи сорочки технікою вирізування чи мережки, майстрині створювали вражаючий «ажурний» ефект. Інколи білі нитки відтінювали, фарбуючи настоєм дубової кори в коричнюватий колір, або ж використовуючи приглушені бліді відтінки синього, сірого, зеленого. Цими нитками вишивали геометричні фігури (хрести, ромби, трикутники) та рослинні елементи – гілки, листя, ягідки.
Саме в цьому регіоні були поширені славнозвісні українські плахти, з якими і пов’язаний образ «традиційної україночки». Вони були не тільки картаті, розмаїття їх візерунків та кольорів вражало. Навіть називалися ці плахти по-різному, залежно від закладеного візерунка. Надівали їх переважно на свята. А в будні жінки обмотувалися шматками звичайної чорної тканини, і називався такий одяг «дергою».
Нагрудний одяг – керсетка, своєрідна жилетка, від високого пояса якої розходяться складки. Вважалося, що чим більше складок – тим заможніша жінка. Адже щоб зробити багато складок, треба мати багато тканини! Якщо з одного шматка пошити не вдавалося, то складки формували за допомогою клинців, а груди керсетки прикрашали ґудзиками та оксамитовими візерунками, виконаними в техніці аплікації.
Мода на куріння
Але є одна річ, яка не вписується в образ «традиційної України». Це пристрасть до тютюну та куріння. Свого часу Полтавщина, разом із Чернігівщиною, були основними поставниками тютюну в Росії.
Традиція вирощувати тютюн на експорт сягає ХVІІ сторіччя. У ХVІІІ ст. звідси вивозили тисячі пудів тютюну до Москви, Петербурга, Казані, Астрахані, Тобольська та Вологди.
Тож ті, хто носить прізвища Тютюнник чи Тютюнниченко, скоріш за все мали родичів, котрі були пов’язані з цим бізнесом.
Вирощування тютюну було дуже прибутковою справою, і зрозуміло, що такий експорт російська влада захотіла монополізувати. За наказом від 1757 року весь експорт мав проходити через одні руки.
Мода на куріння сприяла тому, що на Полтавщині розвинулося люлькарство, і найкращі зразки керамічних козацьких люльок знаходять саме тут.
Галушками єдиними!
Мрія кожної господині – мати у своєму арсеналі таку просту й швидку в приготуванні страву, аби діти і чоловік легко наїдалися, а витрат на харчі було якомога менше. Особливо це ставало важливим тоді, коли сімейство цілий день проводило в полі: орало, сіяло, косило, молотило…
Такий рецепт «на всі випадки життя» був на Полтавщині. Галушки, які по суті є вареним тістом, робилися швидко, на око, і давали змогу експериментувати, урізноманітнювати смак. Погано поводишся? З’їж простої прісної галушки! Свято? Тоді – зі шкварками. А як догодив господині, то ось тобі з сиром чи підсмажені з цибулькою…
Спочатку галушки робилися без начинки.
Тож не дивно, що їх вважають пращурами іншої полтавської кулінарної родзинки – локшини. Але тепер фантазії довкола галушок не знають меж, і знавці нараховують до півсотні рецептів – як з начинкою, так і без. Галушки роблять і з простого тіста, і на сирі чи картоплі. Їх варять у воді, у супі, молоці чи бульйоні. Смакота!
Але «класична» галушка – то виріб із пшеничного або змішаного з гречаним борошна. Вона робилася на прісному тісті чи на яйці й сироватці. Тісто розкачували, потім нарізали смужками у 2-3 см. Якщо від смужки відірвати шматочок – то буде «рвана», або «щипана» галушка, якщо відрізати – «різана». Галушки їли й просто так, і з юшкою, у якій вони варилися, і з окремо звареним супом.
У 2006 році в Полтаві встановили пам’ятник галушці, куди тепер здійснюють паломництво молодята. Вони змагаються в спритності, адже є повір’я, що хто перший вхопиться за ложку, той і буде головним у подружжі. У місті проводяться фестивалі галушки, виставки, присвячені історії страви, конкурси. Тут на пару була приготована найбільша у світі десятикілограмова галушка. У 2008 році галушка стала офіційним символом міста Полтава.
Батьківщина геніїв
Саме Полтавщина явила Україні найспівучіші душі – від легендарної Марусі Чурай до неперевершеної Раїси Кириченко.
Полтавщина спородила безсмертного Миколу Гоголя, який прославив українську героїку і саму Полтавщину на весь світ.
Ніби з найглибших глибин Полтавщини залунали пісні й музичні твори Миколи Лисенка, братів Майбород, Олександра Білаша і Володимира Верменича. А ще в нашому краї – корені композитора, класика світового рівня Петра Чайковського, онука полтавського козака Андрія Чайки.
Вона дала багато поетичних талантів – від Івана Котляревського до Василя Симоненка та Бориса Олійника. Літературно-художні полотна Панаса Мирного (служив у Гадячі) і Григорія Тютюнника та новелістична класика його молодшого брата Григора теж пов’язані з Полтавщиною.
Село Солошине Кобеляцького району благословило у світ майстра історичного роману Павла Загребельного. А село Суха цього ж району виколисало ще одного майстра слова – Олеся Гончара.
