Оксана Розумна, кураторка українсько-африканського проекту «Я на тебе чекатиму під каїсе-дра»

00 17093071_752419081600549_911202182_o

«…воскрешаю гамір отар

в іржанні та муканні,

Гамір, що обертається ввечері на мелодію

флейти місяця й мушлі.

Воскрешаю пишну ходу росою Господніх слуг

Великі калебаси, повні тиші і молока,

у ритмі хитливих стегон.

Воскрешаю каравани віслюків і дромадерів

у пахощах сорго і рису.

У мерехтінні дзеркал, брязкоті

срібних дзвіночків на масках»

Так згадував своє африканське дитинство великий сенегалець, поет, філософ, політик, Леопольд Седар Сенґор. Завдяки літературному українсько-африканському проекту «Я на тебе чекатиму під каїсе-дра» та невгамовним африканським українцям Кейптауна мені пощастило зблизька познайомитися з такою особливою Південною Африкою.

Сідаючи увечері на літак у березневому Мюнхені, я знала, що вранці опинюся під пальмами. Погодьтеся, переліт з ранньої весни у ранню осінь – сам по собі диво. Але це був лише початок вражень. Далі мене чекали: тепле каміння і вечірні цвіркуни, спека і відцвітання троянд, охолоджені вина і хрумка м’якоть кавунів, райські пейзажі і усміхнені люди, барвистий одяг, атлантичний вітер.

Початок див. Зачарований ліс та місточок у кронах

Моє перше сильне враження від Кейптауна – ботанічний сад Кірстенбош, до якого, якщо живеш у Нью-Ленді, можна дістатися пішки. Порівняно зі звичайними великими відстанями цього міста, це було приємною рідкістю. Саме у Кірстенбоші протеї ростуть у безмежній кількості, різні їх види можна не лише розглядати, а й вивчати. На табличках поряд з фантастичними, всіяними велетенськими квітами кущами, можна прочитати, чому цю рослину складно виростити деінде і які ліки з неї виробляють.

00 cape town city (3) (1)

Кірстенбош – гостинний простір природи, створений для людей. В одному з його куточків я зустріла сад запашних рослин, де чебреці, базиліки і розмарини росли на рівні носа людини середнього зросту. Усі вони призначалися «для нюхання». В іншому місці можна було пройтися місточком у кронах дерев, аби краще зрозуміти птахів і подивитися з висоти їхніх домівок на землю.

Кірстенбош – це зачарований ліс, де можна зійти з алеї на стежку до нетрів дикого мигдалю і дивуватися висоті фікусів, точнісінько таких, як ми вирощуємо вдома у вазонах, але набагато більших. До речі, саме у Кірстенбоші я побачила, якими бувають плоди цих рослин.

Велетенські алое, різноликі кактуси, елегантні африканські акації тягнуться до сонця. Сосни і евкаліпти напоюють повітря. Воно таке особливе тут, між океаном і горами, серед тисячі рослин.

Океан і гори

Вони так доповнюють одне одного, що важко собі уявити океан без гір, або гори без океану. Океанів у Південній Африці цілих два. Якщо Індійський я бачила дуже здалеку і не встигла з ним як слід познайомитися, то з Атлантичним спілкувалася щодня. Коли переглядаю папку з фотографіями з подорожі, то саме він, Атлантичний океан, виглядає головним героєм моїх мандрів. Величний і симпатичний водночас, його дух наповнює розлогі вулиці Кейптауна свободою і бажанням зробити щось незвичайне. Але я так і не ризикнула скупатися в ньому. Хоча кілька разів заходила по кісточки, гуляючи пляжем, та довго тримати ноги в такій холодній воді не могла. Хоча сміливців купальників бачила.

00 clifton-beach-cape-town-activities-in-cape-town

Куди б ви не прямували Кейптауном, завжди матимете в полі зору Столову гору. Місто розкидане навколо неї, тому практично всі дороги ведуть вас по колу — перший час це навіть дратує.

На неї можна сходити різними маршрутами, обираючи собі траси різної складності і пейзажі на різний смак. Мені випала дорога із Кірстенбошу, трохи незручна після дощу — іноді доводилося дряпатися слизьким камінням. Але саме дощ розбудив у верхів’ях десятки струмків, які перегукувалися з пташками. Я зійшла з маршруту, може навіть ледве перейшла його середину, але досхочу надихалася таємницями схилів гори.

00 Bird_view_atlantic_coastline-1690x800

Іншою, теж досить знаменитою горою в Кейптауні є Голова Лева. На неї варто сходити в місячну повню, це популярна розвага і місцевих, і туристів. Пішла і я, натхненна кейптаунськими українками, вправними у підкоренні гірських вершин. Ефект цього сходження полягав у тому, що поки ми піднімалися усе вище, сонце сідало все нижче. Ліворуч від нас був океан, ніжний у рожевому промінні, готовий прийняти до себе денне світило. А ліворуч – місто, над яким дедалі густішими ставали тіні від гір. Тієї миті, коли місто остаточно поглинув морок і прокинулися мільйони вогнів, викотився повний місяць.

Мільйони очей

Сидячи на Голові Лева, я ловила себе на новому відчутті міста, яке досі мене не відвідувало. Ніколи до того не думала, що коли матиму вибір – дивитися на захід сонця над океаном чи на прокидання вогнів великого міста –виберу друге. Нічний Кейптаун гіпнотизував ліхтарями й дорогами, рухом на них. Під нами пролітали гелікоптери, місяць піднімався усе вище, а я не могла відірвати погляду від міста. Від мільйонів його очей, гарячих, різнобарвних, ваблячих. Очей натовпу і самотніх душ, сильніших за всі стихії природи, чого я ніколи не помічала на землі.

Коли потрапляєш до Кейптауна, одразу хочеться вбратися у щось із місцевого одягу. Його багато і у дизайнерських крамничках, і у великих торговельних центрах, і на вуличних базарах. Яскраві сукні одразу привертають увагу, бліді європейки легко інтегруються у міську спільноту саме завдяки сміливим барвам і вільному кроєві. Важлива деталь – капелюхи з широкими крисами, до носіння яких закликає місцева асоціація онкологів, – тутешнє сонце дуже шкідливе для шкіри і одразу нагороджує опіками.

00 уп_6

Ця різнобарвність натовпу позначилася навіть на школярах і школах – кожна з них має інший фасон і забарвлення форми. І коли дітлахи виходять великим гуртом із центрального басейну, нагадують веселку у русі, так зливаються і перемішуються барви різних шкіл.

Після школи діти, навантажені такими ж, як і у їхніх українських однолітків, великими ранцями, зазвичай поспішають до бібліотек, яких у Кейптауні досить багато. Зовсім крихітні зали, куди випадково натрапляєш посеред гамірного кварталу, – приміщення, де можна погортати журнали за кавою. І такі великі, як Центральна бібліотека Кейптауна, багатоповерхові, з чергами, щоб взяти книгу на абонемент. Дуже відвідувані. Якщо в робочий час приходять школярі і люди старшого віку, то під кінець дня помітно більшає молоді. Країна бореться за освіту і пропагує читання. Тому тут є все, аби суспільство любило книжку: м’які куточки для перегляду преси, окремі полиці з книгами великим шрифтом. А в Ґрехемстауні ми знайшли бібліотеку з книжками шрифтом Брайля.

Ґрехемстаун

Ґрехемстаун – ще одне відвідане мною місто, набагато мініатюрніше і зовсім інше за духом. Незабутнє. Дістатися його можна, перелетівши з Кейптауна вздовж узбережжя Індійського океану до Порт Елізабет. Повітряний шлях над звивистими африканськими річками, які, впадаючи в цей океан, цілковитозмінюють колір – принаймні так виглядає з висоти. А потім – трасою, що пролягає через пагорби, де з-під рослин проглядає справді червона земля. Через долини, на яких зовсім недалеко від великої дороги пасуться слони і зебри.

Грехемстаун називають "англійським містом". Він славиться своїми центрами підготовки журналістів, культурними подіями та величезною кількістю храмів різних конфесій. За це його також називають "містом святих"
Грехемстаун називають “англійським містом”. Він славиться своїми центрами підготовки журналістів, культурними подіями та величезною кількістю храмів різних конфесій. За це його також називають “містом святих”

Ґрехемстаун. Перше слово, яке спадає на думку для його означення, – інтелігентне містечко. Хоча під час щорічного національного фестивалю воно стає яскравим і гамірним, перетворюючись на столицю мистецтв. Після кейптаунської екзотики опиняєшся раптом у старій Англії, серед вулиць, на яких, здається, шкіл і музеїв більше, ніж звичайних будинків. І одразу хочеться вчитися, просто заходити до одного з цих шляхетних навчальних корпусів, усередині яких чути дитячий рій і запахи шкільного ланчу, і сідати за парту.

Тільки пальми і кактуси, які ростуть біля кожного двору, відволікають від такого бажання. Для мене символом цього міста стали буґенвілії, розкішні квітучі кущі, що вихлюпуються з-за парканів. Про них писав у одному з віршів Кріс Манн, південноафриканський поет. Ганна Яновська переклала цей вірш українською, а Кріс відтоді став другом України.

Життя уҐрехемстауні обертається навколо добре відомого університету Родса. Іншим великим закладом не лише національного, а й загальноафриканського значення є Національний музей англійської літератури. «Палац Літератури», – не без гордості кажуть про нього місцеві поети і професори. Цей палац, дуже комфортний і пристосований для людини, починається великим вестибюлем, частину якого займає простір кухні і їдальні. Далі йдуть виставкові площі, архів і читальні зали. Якимось чорним ходом ми потрапили на сцену невеликого, але гарно обладнаного театру. У музеї проходила презентація виданої в Україні антології «Каїсе-дра росте, де хоче», де звучали вірші не лише англійською, а й українською. Це особлива насолода – читати нею у таких важливих місцях і відчувати реакцію залу. Тишу і блиск очей.

До речі, фуршети у Південній Африці відбуваються перед культурними заходами, а не після. І тоді вони мають особливий присмак.

Лагоминки

Найсмачніша їжа Південної Африки– її овочі і фрукти, які до України потрапляють у зовсім іншій кондиції. Звичайно, у Києві по приїзді мене запитували щодо м’яса і риби, але нічого смачнішого, ніж папайя, приготована на сніданок руками подруги, здобрена лимоном і ще якимись лагоминками, особисто для мене не було. Південна Африка — це безліч фруктів. У супермаркетах, на вуличних базарах, у ресторанах здорової їжі.

Оскільки місцевою можна вважати і кухню традиційних африканських народів, і колонізаторів, і іммігрантів з Індії та інших країн, вона досить еклектична. Але це не заважає їй бути смачною, навпаки – вона весь час спокушає чимось новим. Шалено шкідливими для фігури самосами (за калорійністю – це справжня народна їжа, хрумке тісто і гостра начинка на будь-який смак: сири, трави, різні види м’яса і спецій, картопля, овочі). Розімлілим кус-кусом. Місцевим барбекю, яке називається браай і для якого майже кожна оселя має піч. Користуються повагою різні види сушеного м’яса, з великим терміном використання. З особливим шармом подаються морепродукти.

Місцеві вина – це суцільна гармонія між людьми і пейзажами. Але королем напоїв я б назвала ройбуш. Хоча б тому, що зараз він допомагає мені згадувати цю подорож.

Спортивні і непосидючі

У мене склалося враження, що самі кейптаунці їдять небагато, – вони дуже спортивні і непосидючі. Робочий день починається о сьомій ранку, бо закінчитися повинен о третій по обіді. А потім найцікавіше: гірський байкінг, гольф або корт. О шостій вечора, гуляючи тихими вуличками приватного сектору (іноді це – маєтки за дуже високими парканами з професійною охороною і як мінімум двома сторожовими псами), замість запахів їжі і передзвону посуду ви почуєте, як ракетки відсилають у політ м’ячі.

00 Polo

Знайомі вже запитували мене, які в Кейптауні пляжі. Вони прекрасні – безкоштовні, чисті, із золотим піском. Але на них не прийнято лежати (принаймні мені не довелося бачити «котиків», як на пляжах деінде). Серфінг або кайт-серфінг, віндсерфінг і вейкбординг – все для екстремалів, місцевих і з цілого світу.

Навіть нова велична набережна вздовж океану в районі Сі Пойнт з назвою Променада використовується здебільшого не для прогулянок, а для пробіжок – так мені здалося.

Місце зустрічі

Мис Доброї Надії, відомий як край світу і місце зустрічі двох океанів, і справді є ідеальним місцем для зустрічі туристів звідусюди. Ми добиралися сюди з Кейптауна спеціальним екскурсійним автобусом більше двох годин, добряче вистоявши у крайсвітніх корках. І що побачили? Що тут повно людей і їхніх машин, відчутніша, ніж будь-де в іншому місці мішанка мов, ф’южн гастрономічних уподобань і особливостей виховання дітей. Той самий, що й скрізь, італієць Маріо, з татуюваннями на всіх відкритих місцях, сивий і завжди веселий. Ті самі французи, пара і четверо їхніх нащадків, яким не дають сідати на шию, але дають на перекус моркву. Все, як завжди в місцях туристичного скупчення, але якось гостріше, бадьоріше, під пекучим сонцем і безмежним вітром. Люди і їхні стихії, океани і їхні глядачі.

Навіщо вони їдуть сюди? Мабуть, задля чогось більшого, аніж шкалик із сувенірної крамнички з написом: Water from Two Oceans.

00 cape-town-cape-point-2

Відлітаючи, я потрапила на останній переліт Кейптаун–Франкфурт капітана команди Люфтханзи, який вирішив зробити усім, а насамперед собі, невеликий подарунок – почесне коло над Мисом Доброї Надії. Це було настільки зворушливе прощання із Західним Кейпом схвильованим голосом капітана, що я відчула себе у його шкірі. Справді, хочеться сюди повертатися. А ще хочеться, аби й інші українці відкривали для себе світ Південної Африки. Ці пейзажі, що позбавляють спокою, незвичайні рослини і напоєне ними повітря, слони і зебри, активності, які не дадуть лежати на пляжі. Чудові готелі, великі моли, смачна і недорога їжа, безкоштовні піски пляжів і стежки високо в горах. Особисто мною тут було випито стільки білого вина з льодом, зловлено в кадр стільки щастя, стільки снів на світанку перервано різкими криками тутешніх пташок, що я відчула себе майже вдома, і останні дні здавалося, що ось-ось почую українську від місцевих коса або зулусів.

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ

9 + 13 =