Оксана Розумна, кураторка українсько-африканського проекту «Я на тебе чекатиму під каїсе-дра»
«…воскрешаю гамір отар
в іржанні та муканні,
Гамір, що обертається ввечері на мелодію
флейти місяця й мушлі.
Воскрешаю пишну ходу росою Господніх слуг
Великі калебаси, повні тиші і молока,
у ритмі хитливих стегон.
Воскрешаю каравани віслюків і дромадерів
у пахощах сорго і рису.
У мерехтінні дзеркал, брязкоті
срібних дзвіночків на масках»
Так згадував своє африканське дитинство великий сенегалець, поет, філософ, політик, Леопольд Седар Сенґор. Завдяки літературному українсько-африканському проекту «Я на тебе чекатиму під каїсе-дра» та невгамовним африканським українцям Кейптауна мені пощастило зблизька познайомитися з такою особливою Південною Африкою.
Сідаючи увечері на літак у березневому Мюнхені, я знала, що вранці опинюся під пальмами. Погодьтеся, переліт з ранньої весни у ранню осінь – сам по собі диво. Але це був лише початок вражень. Далі мене чекали: тепле каміння і вечірні цвіркуни, спека і відцвітання троянд, охолоджені вина і хрумка м’якоть кавунів, райські пейзажі і усміхнені люди, барвистий одяг, атлантичний вітер.
Початок див. Зачарований ліс та місточок у кронах
Моє перше сильне враження від Кейптауна – ботанічний сад Кірстенбош, до якого, якщо живеш у Нью-Ленді, можна дістатися пішки. Порівняно зі звичайними великими відстанями цього міста, це було приємною рідкістю. Саме у Кірстенбоші протеї ростуть у безмежній кількості, різні їх види можна не лише розглядати, а й вивчати. На табличках поряд з фантастичними, всіяними велетенськими квітами кущами, можна прочитати, чому цю рослину складно виростити деінде і які ліки з неї виробляють.
Кірстенбош – гостинний простір природи, створений для людей. В одному з його куточків я зустріла сад запашних рослин, де чебреці, базиліки і розмарини росли на рівні носа людини середнього зросту. Усі вони призначалися «для нюхання». В іншому місці можна було пройтися місточком у кронах дерев, аби краще зрозуміти птахів і подивитися з висоти їхніх домівок на землю.
Кірстенбош – це зачарований ліс, де можна зійти з алеї на стежку до нетрів дикого мигдалю і дивуватися висоті фікусів, точнісінько таких, як ми вирощуємо вдома у вазонах, але набагато більших. До речі, саме у Кірстенбоші я побачила, якими бувають плоди цих рослин.
Велетенські алое, різноликі кактуси, елегантні африканські акації тягнуться до сонця. Сосни і евкаліпти напоюють повітря. Воно таке особливе тут, між океаном і горами, серед тисячі рослин.
Океан і гори
Вони так доповнюють одне одного, що важко собі уявити океан без гір, або гори без океану. Океанів у Південній Африці цілих два. Якщо Індійський я бачила дуже здалеку і не встигла з ним як слід познайомитися, то з Атлантичним спілкувалася щодня. Коли переглядаю папку з фотографіями з подорожі, то саме він, Атлантичний океан, виглядає головним героєм моїх мандрів. Величний і симпатичний водночас, його дух наповнює розлогі вулиці Кейптауна свободою і бажанням зробити щось незвичайне. Але я так і не ризикнула скупатися в ньому. Хоча кілька разів заходила по кісточки, гуляючи пляжем, та довго тримати ноги в такій холодній воді не могла. Хоча сміливців купальників бачила.
Куди б ви не прямували Кейптауном, завжди матимете в полі зору Столову гору. Місто розкидане навколо неї, тому практично всі дороги ведуть вас по колу — перший час це навіть дратує.
На неї можна сходити різними маршрутами, обираючи собі траси різної складності і пейзажі на різний смак. Мені випала дорога із Кірстенбошу, трохи незручна після дощу — іноді доводилося дряпатися слизьким камінням. Але саме дощ розбудив у верхів’ях десятки струмків, які перегукувалися з пташками. Я зійшла з маршруту, може навіть ледве перейшла його середину, але досхочу надихалася таємницями схилів гори.
Іншою, теж досить знаменитою горою в Кейптауні є Голова Лева. На неї варто сходити в місячну повню, це популярна розвага і місцевих, і туристів. Пішла і я, натхненна кейптаунськими українками, вправними у підкоренні гірських вершин. Ефект цього сходження полягав у тому, що поки ми піднімалися усе вище, сонце сідало все нижче. Ліворуч від нас був океан, ніжний у рожевому промінні, готовий прийняти до себе денне світило. А ліворуч – місто, над яким дедалі густішими ставали тіні від гір. Тієї миті, коли місто остаточно поглинув морок і прокинулися мільйони вогнів, викотився повний місяць.
Мільйони очей
Сидячи на Голові Лева, я ловила себе на новому відчутті міста, яке досі мене не відвідувало. Ніколи до того не думала, що коли матиму вибір – дивитися на захід сонця над океаном чи на прокидання вогнів великого міста –виберу друге. Нічний Кейптаун гіпнотизував ліхтарями й дорогами, рухом на них. Під нами пролітали гелікоптери, місяць піднімався усе вище, а я не могла відірвати погляду від міста. Від мільйонів його очей, гарячих, різнобарвних, ваблячих. Очей натовпу і самотніх душ, сильніших за всі стихії природи, чого я ніколи не помічала на землі.
Коли потрапляєш до Кейптауна, одразу хочеться вбратися у щось із місцевого одягу. Його багато і у дизайнерських крамничках, і у великих торговельних центрах, і на вуличних базарах. Яскраві сукні одразу привертають увагу, бліді європейки легко інтегруються у міську спільноту саме завдяки сміливим барвам і вільному кроєві. Важлива деталь – капелюхи з широкими крисами, до носіння яких закликає місцева асоціація онкологів, – тутешнє сонце дуже шкідливе для шкіри і одразу нагороджує опіками.
Ця різнобарвність натовпу позначилася навіть на школярах і школах – кожна з них має інший фасон і забарвлення форми. І коли дітлахи виходять великим гуртом із центрального басейну, нагадують веселку у русі, так зливаються і перемішуються барви різних шкіл.
Після школи діти, навантажені такими ж, як і у їхніх українських однолітків, великими ранцями, зазвичай поспішають до бібліотек, яких у Кейптауні досить багато. Зовсім крихітні зали, куди випадково натрапляєш посеред гамірного кварталу, – приміщення, де можна погортати журнали за кавою. І такі великі, як Центральна бібліотека Кейптауна, багатоповерхові, з чергами, щоб взяти книгу на абонемент. Дуже відвідувані. Якщо в робочий час приходять школярі і люди старшого віку, то під кінець дня помітно більшає молоді. Країна бореться за освіту і пропагує читання. Тому тут є все, аби суспільство любило книжку: м’які куточки для перегляду преси, окремі полиці з книгами великим шрифтом. А в Ґрехемстауні ми знайшли бібліотеку з книжками шрифтом Брайля.
Ґрехемстаун
Ґрехемстаун – ще одне відвідане мною місто, набагато мініатюрніше і зовсім інше за духом. Незабутнє. Дістатися його можна, перелетівши з Кейптауна вздовж узбережжя Індійського океану до Порт Елізабет. Повітряний шлях над звивистими африканськими річками, які, впадаючи в цей океан, цілковитозмінюють колір – принаймні так виглядає з висоти. А потім – трасою, що пролягає через пагорби, де з-під рослин проглядає справді червона земля. Через долини, на яких зовсім недалеко від великої дороги пасуться слони і зебри.
Ґрехемстаун. Перше слово, яке спадає на думку для його означення, – інтелігентне містечко. Хоча під час щорічного національного фестивалю воно стає яскравим і гамірним, перетворюючись на столицю мистецтв. Після кейптаунської екзотики опиняєшся раптом у старій Англії, серед вулиць, на яких, здається, шкіл і музеїв більше, ніж звичайних будинків. І одразу хочеться вчитися, просто заходити до одного з цих шляхетних навчальних корпусів, усередині яких чути дитячий рій і запахи шкільного ланчу, і сідати за парту.
Тільки пальми і кактуси, які ростуть біля кожного двору, відволікають від такого бажання. Для мене символом цього міста стали буґенвілії, розкішні квітучі кущі, що вихлюпуються з-за парканів. Про них писав у одному з віршів Кріс Манн, південноафриканський поет. Ганна Яновська переклала цей вірш українською, а Кріс відтоді став другом України.
Життя уҐрехемстауні обертається навколо добре відомого університету Родса. Іншим великим закладом не лише національного, а й загальноафриканського значення є Національний музей англійської літератури. «Палац Літератури», – не без гордості кажуть про нього місцеві поети і професори. Цей палац, дуже комфортний і пристосований для людини, починається великим вестибюлем, частину якого займає простір кухні і їдальні. Далі йдуть виставкові площі, архів і читальні зали. Якимось чорним ходом ми потрапили на сцену невеликого, але гарно обладнаного театру. У музеї проходила презентація виданої в Україні антології «Каїсе-дра росте, де хоче», де звучали вірші не лише англійською, а й українською. Це особлива насолода – читати нею у таких важливих місцях і відчувати реакцію залу. Тишу і блиск очей.
До речі, фуршети у Південній Африці відбуваються перед культурними заходами, а не після. І тоді вони мають особливий присмак.
Лагоминки
Найсмачніша їжа Південної Африки– її овочі і фрукти, які до України потрапляють у зовсім іншій кондиції. Звичайно, у Києві по приїзді мене запитували щодо м’яса і риби, але нічого смачнішого, ніж папайя, приготована на сніданок руками подруги, здобрена лимоном і ще якимись лагоминками, особисто для мене не було. Південна Африка — це безліч фруктів. У супермаркетах, на вуличних базарах, у ресторанах здорової їжі.
Оскільки місцевою можна вважати і кухню традиційних африканських народів, і колонізаторів, і іммігрантів з Індії та інших країн, вона досить еклектична. Але це не заважає їй бути смачною, навпаки – вона весь час спокушає чимось новим. Шалено шкідливими для фігури самосами (за калорійністю – це справжня народна їжа, хрумке тісто і гостра начинка на будь-який смак: сири, трави, різні види м’яса і спецій, картопля, овочі). Розімлілим кус-кусом. Місцевим барбекю, яке називається браай і для якого майже кожна оселя має піч. Користуються повагою різні види сушеного м’яса, з великим терміном використання. З особливим шармом подаються морепродукти.
Місцеві вина – це суцільна гармонія між людьми і пейзажами. Але королем напоїв я б назвала ройбуш. Хоча б тому, що зараз він допомагає мені згадувати цю подорож.
Спортивні і непосидючі
У мене склалося враження, що самі кейптаунці їдять небагато, – вони дуже спортивні і непосидючі. Робочий день починається о сьомій ранку, бо закінчитися повинен о третій по обіді. А потім найцікавіше: гірський байкінг, гольф або корт. О шостій вечора, гуляючи тихими вуличками приватного сектору (іноді це – маєтки за дуже високими парканами з професійною охороною і як мінімум двома сторожовими псами), замість запахів їжі і передзвону посуду ви почуєте, як ракетки відсилають у політ м’ячі.
Знайомі вже запитували мене, які в Кейптауні пляжі. Вони прекрасні – безкоштовні, чисті, із золотим піском. Але на них не прийнято лежати (принаймні мені не довелося бачити «котиків», як на пляжах деінде). Серфінг або кайт-серфінг, віндсерфінг і вейкбординг – все для екстремалів, місцевих і з цілого світу.
Навіть нова велична набережна вздовж океану в районі Сі Пойнт з назвою Променада використовується здебільшого не для прогулянок, а для пробіжок – так мені здалося.
Місце зустрічі
Мис Доброї Надії, відомий як край світу і місце зустрічі двох океанів, і справді є ідеальним місцем для зустрічі туристів звідусюди. Ми добиралися сюди з Кейптауна спеціальним екскурсійним автобусом більше двох годин, добряче вистоявши у крайсвітніх корках. І що побачили? Що тут повно людей і їхніх машин, відчутніша, ніж будь-де в іншому місці мішанка мов, ф’южн гастрономічних уподобань і особливостей виховання дітей. Той самий, що й скрізь, італієць Маріо, з татуюваннями на всіх відкритих місцях, сивий і завжди веселий. Ті самі французи, пара і четверо їхніх нащадків, яким не дають сідати на шию, але дають на перекус моркву. Все, як завжди в місцях туристичного скупчення, але якось гостріше, бадьоріше, під пекучим сонцем і безмежним вітром. Люди і їхні стихії, океани і їхні глядачі.
Навіщо вони їдуть сюди? Мабуть, задля чогось більшого, аніж шкалик із сувенірної крамнички з написом: Water from Two Oceans.
Відлітаючи, я потрапила на останній переліт Кейптаун–Франкфурт капітана команди Люфтханзи, який вирішив зробити усім, а насамперед собі, невеликий подарунок – почесне коло над Мисом Доброї Надії. Це було настільки зворушливе прощання із Західним Кейпом схвильованим голосом капітана, що я відчула себе у його шкірі. Справді, хочеться сюди повертатися. А ще хочеться, аби й інші українці відкривали для себе світ Південної Африки. Ці пейзажі, що позбавляють спокою, незвичайні рослини і напоєне ними повітря, слони і зебри, активності, які не дадуть лежати на пляжі. Чудові готелі, великі моли, смачна і недорога їжа, безкоштовні піски пляжів і стежки високо в горах. Особисто мною тут було випито стільки білого вина з льодом, зловлено в кадр стільки щастя, стільки снів на світанку перервано різкими криками тутешніх пташок, що я відчула себе майже вдома, і останні дні здавалося, що ось-ось почую українську від місцевих коса або зулусів.
