Поліна Біленко

Поїздка в Зону для мене, народженої через десять років після аварії на ЧАЕС, це подорож у минуле. Там застиг час і збереглися реалії, в яких я не жила.

Від самого дитинства розповіді про ЧАЕС та печальні події 26 квітня 1986 року лишалися для мене та моїх однолітків просто історією та сюжетами трилерів, адже ми народилися років з десять потому.  І ось, нарешті, мені випала нагода побувати в Зоні.

Першою зупинкою подорожі була АЗС вже за межами Києва. Після сніданку й кави ми знову зайняли свої місця у мінівені і рушили до КПП. Цей пункт, що має назву «Дитятки» – перший поріг між реальним світом та Зоною.

Швидко перетинаємо цю межу. Поки що жодних змін: та ж сама асфальтована дорога, свіжо-зелені та жовтуваті дерева навколо, синє, трохи заплямоване хмарами небо. І стела, що синім по білому вітає нас у місті Чорнобиль. Перше серйозне нагадування, куди ми потрапили.

Аби не дати рівномірному гудінню машини приспати, гід Сергій з туристичної компанії «Чорнобиль Тур» розважав нас різноманітними розповідями. «Якось у моїй групі, – розповідає Сергій, – був турист Іван. По дорозі в Прип’ять він заснув, заколисаний алкоголем, прийнятим напередодні. Навіть прибувши на місце, ми не змогли його розбудити і тому просто залишили в машині. Повернулися за кілька годин – Івана нема. Прочекали хвилин двадцять – нема, тож пішли його розшукувати.

В’їзд у місто Прип’ять
В’їзд у місто Прип’ять

Вже на околиці Прип’яті помітили дим. Його джерелом виявилося багаття, винахідливо розведене з меблів хатини поблизу. Поруч мирно дрімав Іван, а земля навколо була щільно вкрита вовчими слідами. Героя цієї історії потім чекало покарання, а на алкоголь було запроваджено заборону».

Перші окремі будівлі на нашому шляху видають неминуче наближення до міста Чорнобиль. Тут вперше стає моторошно. Я розглядала напівзруйновані хати і все намагалася визначити, що ж тут не так.

Графіті в Прип’яті
Графіті в Прип’яті

Та коли ми спиняємося і водій глушить двигун, до мене нарешті доходить. Тут – тиша. Не гомонять пішоходи, не гуркотять машини – не чути нічого, крім свисту вітру у вухах.

Гід веде свою розповідь про значення кількох тутешніх пам’яток. Намагаюся знайти цікавий ракурс для фотографії. Процес ускладнений тим, що правилами безпеки заборонено торкатися землі будь-чим, крім взутих ніг. До землі не припадеш. Усі «забруднені» речі на зворотному дозиметричному контролі вилучаються.

Прямуємо вглиб міста Чорнобиль, на вулицю Кірова. Тут, навпроти входу до пожежної частини, стоїть пам’ятник «Тим, хто врятував світ». Сіра залізобетонна композиція включає в себе образ реактора, огорнутого стрічкою, та рятівників, що неначе й досі зайняті справою і навіть не помічають минулих 30 років. На «стрічці» лежать свіжі квіти, здебільшого гвоздики. Гід каже, що сам монумент виготовлений скульпторами-аматорами, і це пояснює невеличкі нерівності конструкції. Проте ці слова жодним чином не впливають на загальне враження: пам’ятник неперевершений.

Фрагмент пам’ятника ліквідаторам аварії на ЧАЕС у місті Чорнобилі
Фрагмент пам’ятника ліквідаторам аварії на ЧАЕС у місті Чорнобилі

Після огляду роботів і машин, які колись розчищали реактор, тримаємо курс на саму атомну станцію.

Раптом у салоні хтось голосно зойкає і тицяє пальцем у вікно: «Вовк, вовк!»

Пильно вдивляємось у ліс – і так! – ось він, стоїть на лісовій стежці і витріщається на нас. Він видався мені схожим на собаку, але ні – на нього він схожий лиш зростом; велика морда, хутро – густе, сірувато-буре. Ми ж його не дуже зацікавили, тож вовк махнув хвостом і щез за деревами.

Лис у Прип’яті
Лис у Прип’яті

Вовків на власні очі бачиш не кожного дня, і це явно було написано у нас на обличчях. Сергій розповів нам трохи про місцеву фауну.

Коли люди покинули це місце і перестали винищувати тварин своє діяльністю, природа ковтнула трохи свіжого, радіоактивного повітря і розпочала власну епоху відродження. Маючи в розпорядженні 2600 км², Зона почала повільно охоплювати своїми щупальцями залишки людського існування, поглинаючи їх і даючи простір найрізноманітнішим звірам. Олені, вовки, лисиці, лосі, єноти, навіть зубри – це лише початок довгого списку представників фауни у Зоні відчуження. Більшість, звісно ж, ховається від людських очей десь у глибині лісів. Але іноді звірі, зокрема, лисиці, вештаються недалеко від людей у пошуках їжі.

Дорогою минаємо охолоджувальний ставок, з берега якого відкривається вид на станцію. Вже здалека шкірою відчуваєш прохолодне дихання історії, яке навіює мені фантомні спогади про вибух та подальші події. Скільки бачила і чула про ЧАЕС, та ще ніколи отак близько до сумнозвісного місця не підбиралася. Проте вдосталь нажахатися мені не дають – ми швидко проскакуємо станцію та їдемо далі. На черзі місто Прип’ять, а на саму станцію ми ще повернемось.

Панно в кафетерії
Панно в кафетерії

Прокладаємо собі шлях до центральної площі повз колишній кафетерій з неймовірним вітражем на цілий поверх, актову залу та ще якусь споруду, що свого часу мала характер сучасного бізнес-центру. Ось вам і інший вимір. Я не жила в Радянському Союзі, проте була б не проти залишити це місце таким, як воно є. Музеєм. Для когось це – зворушливі спогади з дитинства або юності. Я ж неначе розглядаю незнайоме, вдало спіймане в об’єктив обличчя. Це обличчя цілої епохи, закарбоване самим часом, плин якого спинився тут 30 років тому.

Починаю фотографувати. Густа мішанина з дерев, кущів та бетону, окремі сонячні промені виграють на склі вікон, літають пташки… І знов тихо.

Випадково натрапляю поглядом на гасло на одному з будинків: «Хай буде атом робітником, а не солдатом». Символічно…

Хоч куди б ми пішли, всюди природа повним ходом воює з архітектурними надбаннями: стадіон наскрізь взагалі неможливо побачити, бо він уже більше на сквер схожий; площа з невеличким парком атракціонів повільно тоне в зелені (хіба що величезне оглядове колесо героїчно чинить опір); спальні райони перетворилися на ліси з рідко посадженими багатоповерхівками. Обійшовши весь район уздовж і впоперек, знаходимо знайомий мінівен і рушаємо оглядати конфайнмент.

Пологове відділення Прип’ятської лікарні
Пологове відділення Прип’ятської лікарні

«Укриття-2», як його ще називають, – найбільша у світі рухома споруда. Його завдання – прикрити перший саркофаг, який вже в аварійному стані і погано виконує свої функції. Будучи вже розміщеним над четвертим енергоблоком, «Укриття-2» досі добудовується і доробляється, але виглядає солідно. Ми стояли біля пам’ятника 20-річчю вшанування пам’яті загиблих робітників, і я, роздивляючись реактор, була неймовірно зворушена можливістю тут побувати і побачити все на власні очі. Страху не було. Це місце – нагадування про ядерну небезпеку. Нагадування нам і майбутнім поколінням.

За подорож дякуємо туристичній компанії «Чорнобиль Тур»

chornobyl-tour.ua

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ

thirteen − five =