Леся Москаленко
Тель-Авів. Вечеря з незнайомцями
Ми вечеряємо вдома у Габріеля. За скляною стіною мансарди – пронизана блискавицями ніч над Тель-Авівом. Габріель, з правильними рисами обличчя і сивуватою борідкою, схожий на ельфа. Ми – це група українських журналістів та туроператорів і Габріеля бачимо вперше в житті. За сусідніми столиками – незнайомці, вони обертаються, встають, підходять до нас і кажуть, з яких країн прибули до Ізраїлю.
Все так і має бути, бо це EatWith – новітній формат вечірніх посиденьок. Ти бронюєш столик чи місце за столом, відмінність від звичайних ресторанів у тому, що це буде вечеря у когось вдома. У когось, хто вміє готувати і живе у цьому місті, куди оце занесло тебе.
Так можна опинитися за одним столом з незнайомцями і навіть, якщо ти зовсім один у чужому місті – знайти собі нових друзів. Або просто поспілкуватися.
Скажу чесно, я багато від цієї вечері не очікувала (уявляючи, як би все пригоріло і недосмажилось у мене, якби я отримала стільки гостей на вечерю). І, як це часто буває, саме гостини у Габріеля стали одним з найкращих вечорів в Ізраїлі. Чудова їжа і вино, наша дещо втомлена перельотом компанія, дуже домашня атмосфера і блискавиці за вікнами. Габріель з двома подругами смажили, варили і запікали поруч – у відкритій кухні, принагідно гарною англійською відповідаючи на наші запитання.
«Габріелю! – раптом кричить хтось з-за столу, – а це твоя хата? А це твої подруги, чи родичі? А що ти додаєш у цей неймовірний хумус?»
Настрій у всієї нашої групи був чудовий, бо до цього ми вже випили скількись коктейлів на урочистостях з нагоди відкриття туристичного з’їзду «Де, як не в Ізраїлі».
Атмосфера заходу була дуже розкутою, сказавши коротенькі промови, високі гості та очільники міста просто ходили поміж журналістами з келихами в руках, позували для фото. Нам також показали деякі стартапи у музеї по сусідству.
Я довго розглядала апарат, який добуває воду з повітря, очищаючи її. Волога в повітрі є навіть у пустелях, а отже – такий апарат, який заряджається від сонця, може врятувати від спраги будь-кого і будь-де! Доки ми слухали лекцію і розглядали винаходи молодих ізраїльських геніїв, апарат видобув з повітря води на двадцять чоловік – кожному по склянці.
Дні минулого майбутнього
Мабуть, ми привезли дощ до Тель-Авіва. Дощу тут завжди раді, то й ми раділи разом з городянами. Дощ прийшов не сам, а з шаленим вітром і штормом. Наш готель стояв просто на пляжі і це було прекрасно! Цим вітром неможливо було надихатись, а море виглядало зовсім як Атлантичний океан десь у Португалії чи Іспанії.
Свіжий вітер, люди на пробіжці біля моря, десятки серферів, що снують з дошками туди-сюди по пляжу. Я бачила, як до лінії піску під’їхала автівка, з неї вискочили двійко босих хлопчиків у гідрокостюмах та з дошками, побігли до води і зразу кинулись у хвилі.
А за мить вже мчали до берега на пінному валу. Така погода була лише півтора дні, але додала романтики у наше перебування в Тель-Авіві. Я все хотіла пострибати у хвилях, але не знайшла собі компанію і відмовилась від цієї ідеї.
Наступного ранку, поснідавши в оточенні біг-босів у костюмах (у готелі саме проходив якийсь бізнесовий форум), ми пішли в місто, аби обійти пішки стільки, скільки зможемо до вечора.
Тут треба окремо сказати про нашого гіда, який супроводжував нас всю поїздку, закохав нас в Ізраїль і не дав нам надірвати спини під вагою валіз, у які ми навіщось взяли речей удвічі більше, ніж було потрібно.
Ще в аеропорту по прильоту ми вже знали, що на виході нас зустріне містер Лібенсон, бо так було написано у програмі туру. На виході ми шукали очами свого гіда, уявляючи сивочолого дядечка в літах на кшталт музейного працівника. Тому не одразу повірили, що високий кучерявий красень, схожий одночасно на Кузьму Скрябіна і Венсана Касселя у ролі біблейського персонажа і є містер Лібенсон.
– Скажіть, Сергію, а ви маєте якийсь стосунок до музики? – здалеку й обережно запитав хтось з наших дівчат вже в мікроавтобусі дорогою до готелю. Сергій засміявся і увімкнув у себе на мобільному пісню Скрябіна.
Сергій за тиждень проїхав з нами сотні кілометрів дорогами Ізраїлю, він розповів нам багато такого, про що навіть найдопитливіші з нас і гадки не мали. Здавалося, він знає кожен камінчик в Ізраїлі. І при цьому захоплено, як і ми, розглядав підводне життя Червоного моря в океанарії Ейлата, усі відтінки рожевого у кристалах солі на Мертвому морі і разом з нами, стоячи навколішках, вдивлявся у мікроскопічні конструкції моделі водогону у фортеці Массада.
Почалася наша мандрівка в Тель-Авіві, коли ми з нашим гідом пішки гуляли в Яффі, він розповідав і розповідав. Коли припускав дощ, ми заходили до котрогось з храмів. А одного разу сховалися під деревом біля приміщення театру, де грають сліпі та глухонімі актори.
Сергій розповів, що в тутешньому кафе страви подають і їдять у повній темряві, аби кожен з гостей бодай на хвилину побув у світі без звуків і барв. Дощ заставав нас у старих вуличках Яффи, де кожен будинок – художня галерея або майстерня митця. І тоді ми заходили в ті галереї, розглядали все, говорили з художниками і власниками крамничок.
Просто під ногами на бруківці вулиць і в магазинах бігали коти. Тут у містах всюди стоять мисочки з кормом для них. І ось якоїсь миті дощ припинився, небо посвітлішало і нам відкрилася невимовно гарна панорама набережної Тель-Авіва. Ми стояли на пагорбі в Яффі, просто біля кам’яних воріт з написами, що їх залишили єгипетські царі, і дивилися наче з минулого в майбутнє – на молодий Тель-Авів з його діловими кварталами, хмарочосами, стартап-центрами, пляжами, тусівками і нічним життям.
У Тель-Авіві в мене увесь час було відчуття, що я подорожую світом у мініатюрі. Це місто ніби Нью-Йорк, Маямі та Ібіца разом. Ось тобі набережна із сучасними готелями і пляжами, якою за півгодини можна дійти до Яффи, де ходили апостоли, а ще до апостолів – фараони. Зі Старого Міста ми вирушаємо на бульвар Ротшильда, до того ніби нічим не примітного будинку, де майже 70 років тому було оголошено про створення суверенної держави Ізраїль.
Дорогою розглядаємо мозаїки біля котрогось з хмарочосів. На мозаїках зображений відомий усім пророк Йона. Він спробував утекти від Бога, він злякався сам один іти проповідувати до язичницького міста Ніневії і втік з моряками на кораблі. Коли почався шторм, Йона зізнався морякам, що це через нього Бог тепер хоче знищити корабель. Йону викинули за борт і його проковтнув кит. Три дні і три ночі пророк провів у його череві і вийшов живим, аби таки виконати свою місію і піти нарешті до Ніневії.
Далі наша мета – Сарона, колишня німецька колонія, шматочок старої Європи у центрі сучасного мегаполіса. Сюди городяни ходять на шопінг, тут призначають зустрічі в барах та рестораціях, прогулюються біля озер з лататтям, відпочивають, купують ласощі, фрукти та свіжий гранатовий сік.
До вечора ноги гудуть, але натхнення й енергія, яку дарує це місто, аж переповнює. Тому на вечерю в ресторан Social Club Restaurant вирішуємо іти пішки. Сьогодні з нами вечеряє радник мера Тель-Авіва, світська дама і журналістка Ілана Міхаелі. Вона виявилася дуже легкою у спілкуванні, розповіла, що багато років вела програму для російськомовних євреїв «Запитайте Ілану» на ізраїльському радіо. Ми говорили про Ізраїль і про Україну.
Другий вечір у Тель-Авіві подарував нам гарне спілкування і неймовірно приємні відчуття. А їжа у Social Club Restaurant була просто божественна!
Та це було ще не все! Після всього ми пішли подивитися, як тусується молодь. Завсідники нічних клубів були дещо збентежені групою людей з фотокамерами, які з’являлися нізвідки і, випивши келишок, зникали в нікуди. Заснула я тієї ночі, здається, ще не торкнувшись головою подушки. Мені наснився дощ і сонце над океаном і велетенські кити, які вистрибували з води. Такі, як у книзі пророка Йони.
На Південь!
Якщо у Тель-Авіві ще збереглися хмарки і бриз, то там, куди ми тепер їдемо, буде море і сонце. Ми їдемо спочатку на Мертве море а потім – на Червоне і дорогою зупинятимемося у пустелі. Це нас надихає. Після вчорашнього втомливого дня ми, з насолодою випроставши ноги під сидіннями автобуса, слухаємо нашого гіда Сергія, який розповідає про непросту історію Ізраїлю. Мимоволі ми проводимо паралелі з тим, що відбувається в Україні. Переймаємо досвід. Сергій, як і всі ізраїльтяни (окрім ортодоксальних євреїв), пройшов службу в армії. Тут це чекає кожного – і жінок, і чоловіків. Це почесна свята місія, нікому й на думку не спаде “закосити”, це ж ганьба!
Кожен повинен бути готовим захистити свою державу і вміти це робити. Більшість громадян, відслуживши в армії Ізраїлю, повертаються додому і живуть своїм звичним життям. Але в разі мобілізації – кожен з них воїн! Не раз і не два швидка мобілізація цивільного населення рятувала державу!
Пейзажі за вікнами міняються і хоча обабіч дороги проносяться рівненькі ряди фінікових пальм, відчувається наближення пустелі. Фініки тут вирощують у промислових масштабах. Щоб збирати урожай, потрібна спеціальна техніка – машини з висувними конструкціями, щоб дістатися до плодів, адже фінікові пальми дуже високі. Коли пальми стають настільки високими, що дістатися за допомогою цієї техніки до плодів вже неможливо, їх спилюють і садять нові. Так дешевше, аніж закуповувати ще сотні інакших машин.
До речі, Ізраїль – одна з небагатьох держав світу, яка з року в рік зеленішає. Це помітно, якщо подивитися супутникову зйомку різних років. Тут є спеціальний вихідний, коли кожен ізраїльтянин повинен посадити дерево в пустелі. Школярів також організовано везуть цього дня на посадку дерев. Кожен – бодай одне дерево на рік! Так пустеля перетворюється на квітучі оази. Навколо дерев придумали викопувати канавки, в яких конденсується волога. Її мало, але деревам цього вистачає.
Дорогою до Мертвого моря ми їдемо подивитися печери Кумран – те місце в пустелі, де знайшли знамениті Кумранські сувої. З таємничих сувоїв, які знайшов юнак-бедуїн у печері, почалася нова епоха в історії досліджень Біблії. Спочатку сувої лежали в помешканнях бедуїнів, які навіть прочитати їх не могли. Це пізніше стало відомо, що ці манускрипти є надзвичайно цінною знахідкою, вони написані членами іудейської общини, яка, віддалившись від суспільства, вела скромне і спокійне життя в пустелі.
Кумранські сувої – це переписані тексти Старого завіту, а також статут общини, описи її життя тощо. Написані вони у першому столітті до нашої ери, переважно на івриті. З якоїсь причини, можливо, ховаючи від ворогів, власники сувоїв заховали свої рукописи у глиняні глечики і запечатали смолою.
Дорогою на південь ми бачили будівництво нового міжнародного аеропорту в пустелі. Аеропорт зветься Рамон і дасть можливість туристам прилітати цільово на курорти Мертвого та Червоного морів.
Мертве море – всі радощі за один вечір
І ось ми дорвалися до Мертвого моря. Курорт Неве Зоар. На заході сонця кристали солі виблискують рожевим. А ми мажемося грязями, доки ще не стемніло. Грязь підсихає, стягує шкіру. Біжимо у воду. Ноги у воді, перенасиченій солями, не слухаються, вода намагається перевернути нас на живіт. Боремося з морем, а на березі тим часом пригощають вином і легкими закусками від готелю.
Сонце сіло, стає прохолодніше, біжимо до басейну, там теж ропа, але концентрація солі менша, ніж у морі, і можна якось плавати. Вода гаряча, тож час від часу бігаємо до моря. Темно, пальми шумлять, зорі сяють, морська прохолода голубить шкіру, шкіра стала гладенькою і слизькою від солі. Так ми й бігали аж до вечері. Напевне, сиділи у солоній воді довше, аніж треба, бо після душу шкіра почервоніла і пекла, та за кілька годин печіння минулося, а краса залишилась.
Мертве море – для спокійного релаксу, на жодні гучні тусівки тут не розраховуйте. Спокій, здоровий сон, водні процедури, смачна їжа, свіже повітря.
Наступного ранку я прокинулась удосвіта і пішла погуляти біля води і ще раз подивитися, як сонячні промені пронизують кристали, виграючи усіма відтінками рожевого. Ставало спекотно. Я вдивлялась у береги, покриті сіллю, і думала про те, що Мертве море щороку “тікає” на метр. Воно пересихає. Його ресурси нещадно експлуатуються косметичними підприємствами в Ізраїлі та Йорданії (яку, до речі, добре видно на тому березі). І подекуди море виглядає вже як неширока річка. Воно відступило так далеко, що там, де раніше була вода, тепер оголилося дно з прихованими розщелинами та пустотами. Там не можна ходити чи їздити на авто, бо це небезпечно.
Науковці посилено працюють над проектами порятунку Мертвого моря. Один з проектів, який нібито невдовзі почнуть втілювати, передбачає будівництво каналу між Мертвим морем і Червоним, цей канал дасть можливість наповнити Мертве море водою з Червоного.
Червоне море. Дельфіни і медузи
Ейлат – курорт на узбережжі Червоного моря. У морі стоять кораблі, до прибережних скель туляться мальовничі готельчики в оточенні квітучих садів та пальм.
У нас за планом – плавання на кораблику аж до кінця ізраїльської акваторії Червоного моря, яка, до речі, зовсім невеличка. Пірнання і ланч у морі. А до того маємо відвідати дві місцеві атракції. Спочатку – океанарій, а потім – парк “Риф дельфінів”. Не знаю, як хто, а я можу дивитись на риб, медуз, морських коників та крабів годинами. Це зачаровує!
У морському парку Ейлата, надивившись на морську фауну за склом акваріумів, можна спуститися сходами у спеціальній вежі, і у підводній частині вежі через скляні стіни подивитися на реальне, а не акваріумне підводне життя.
На дельфінячому рифі вчені вивчають психологію та можливості цих морських ссавців. З дельфінами там можна познайомитись і поплавати. Наш кораблик вже чекає на нас, тож на це немає часу, тому ми просто сидимо на дощаних настилах і слухаємо тренера, що працює з дельфінами.Тренер розповідає, кому з дельфінів скільки років, у кого яка вдача.
Біля тренера крутиться собака, який явно ревнує свою господиню до дельфінів, і коли ті висовують голови з води, щоб вона їх почухала чи поцілувала в носа, пес казиться, гавкає і намагається вхопити дельфіна за писок. Дельфіни до цього, схоже, звикли і лише іноді намагаються ляпнути хвостом по воді, аби облити невгамовного собаку. Без сміху дивитися на спілкування двох істот, наділених інтелектом, неможливо! Дивина – собака і дельфін так разюче відрізняються один від одного, та однак знаходять спосіб спілкуватися. Хоча… Були часи в еволюції ссавців, коли кити і дельфіни бігали берегом і виглядали як присадкуваті собакоподібні монстри з великими пащеками…
Наш кораблик відчалює. Капітан вмикає музику, команда вже готує ланч, а у нас є годинка, щоб скупатися. Просто з палуби у воду починають спускати надувну гірку. Та ми не можемо дочекатися і просто стрибаємо у воду. Вода тепла, плавати – суцільне задоволення. Щоправда, подекуди у воді щось невидиме жалить шкіру. Причому тільки жінкам.
“Вас жалить?” – питаємо колегу, що пропливає повз нас. “Та то просто медузи! Мене не вжалить, я товстошкірий!” – каже той і розсікає у напрямку Йорданії.
Після купання ми їли, пили вино і каву й розглядали по черзі ізраїльський та йорданський береги.
Увечері на нас чекає трапеза з представниками Асоціації готелів Ейлата. До речі, про готелі. Мандруючи по Ізраїлю, ми оселялися в мережевих готелях Growne Plaza та Leonardo Plaza. У Тель-Авіві, Ейлаті та на Мертвому морі ці готелі розташовані просто на пляжі. Номери, сніданки, обслуговування – все на високому рівні.
Вартість проживання у цих готелях за номер на двох – від 150 доларів за ніч (Ейлат) до 200 доларів (Тель-Авів, Мертве море) та 250 доларів (Єрусалим). Втім, в Ізраїлі є і дешевші варіанти проживання. Бронюється все просто і швидко через інтернет.
Магія пустелі
Пустеля вражає такою тишею, що чути, як камені говорять і гудуть. Вітер проноситься над пустельними ландшафтами, повітря тремтить над пісками, у височині кричить якийсь птах. Тут, у серці пісків, чомусь немає пилу, дихати легко. Від піску під ногами і від каменів струменить могутність.
Вагончик підіймає туристів на гору до фортеці Массади та залишків палацу царя Ірода. Фото Лесі Москаленко
Якщо відвернутися від мікроавтобуса, який нас сюди привіз, і від групок людей там і сям, то здається, ніби час зі скрипом сповільнюється і поволі починає розкручуватися в інший бік. І ось вже цар Ірод обирає в пустелі неприступну скелю для будівництва свого палацу. Укріплення на цій скелі зводилися ще задовго до Ірода. А нині йому потрібне надійне місце для схованки, укріплення, в якому можна прожити й кілька років, маючи запаси їжі.
Воду забезпечить хитромудра система водогону та резервуарів. Вода від різких перепадів температури конденсується, потрапляє до численних канавок і стікає в цистерни, сховані у підземних приміщеннях, куди не потрапляє сонячне світло і тепло. Канавок зроблено безліч, вони сіткою вкривають скелі, щоб під час дощу не втратити жодної краплини. У палаці є зали, внутрішні двори, бані, сауна, тераси і балкони. Фортеця Массада була збудована на скелі заввишки 450 метрів, обгороджена високими стінами і займала плато розміром 600 на 300 метрів.
У фортецю можна піднятися пішки, а можна – спеціальним підйомником. Ми піднялися підйомником і його тінь повзла разом з нами жовтими пісками. Куди не кинеш оком з терас палацу Ірода, всюди пустеля і небо. Далеко внизу крихітні фігурки людей, що підіймаються до Массади пішки, аби гостріше відчути енергетику цього місця.
Ця фортеця заслужено вважалася неприступною і в 70 році нашої ери стала останнім оплотом єврейської держави. Навіть Єрусалим вже впав під натиском римських легіонів, оборону тримала лише Массада.
У фортеці сховалися близько тисячі євреїв – чоловіків, жінок, дітей. І змогли протриматися аж три роки, попри всі зусилля непереможних римлян. Римляни вважали, що фортецю, яка стала символом нескореності, потрібно знищити будь-якою ціною.
Багато місяців римські легіонери і раби готували все для штурму фортеці – насипні вали, тарани, метальні знаряддя. Вони ще не знали, що мешканці фортеці між смертю і рабством оберуть смерть. Останньої ночі перед штурмом захисники вирішують убити своїх жінок та дітей, а потім десятеро обраних убивають усіх чоловіків і, нарешті, хтось один, убивши решту дев’ятьох, покінчує з собою та підпалює фортецю. Аби обрати десятку, кидали жереб, написавши імена на черепках.
Коли римляни увірвалися у фортецю вранці, вони побачили лише руїни і мертвих захисників Массади. Деякі жінки з дітьми вижили, сховавшись у печерах, вони й розповіли про нічні події. А потім, під час розкопок у Массаді вчені знайшли черепки з іменами обраних. Досі немає одностайної думки з приводу того, чи коректно назвати героями тих, хто позбавив життя своїх дружин та дітей. Але Массада попри все залишається символом нескореності єврейського народу.
Єрусалим. Кінець мандрівки
Якщо зберетеся до Єрусалиму, краще оберіть «низький сезон». У цьому місті туристів і вуличних торговців стільки, що, мабуть, найкраще тут гуляти в дощ! Щоб торкнутися рукою каменя на кожному з місць, де падав Ісус, несучи хрест на Голгофу. Щоб зупинитися в тіні вузеньких вулиць і випити міцної кави з кардамоном у тому кафе, де всі туристи засовують під скло на столиках банкноти своєї країни.
Російський рубль там з усіх боків обкладений гривнями, на яких написано «Слава Україні», «Смерть ворогам», а суворі лики князя Володимира, Богдана Хмельницького та Ярослава Мудрого на банкнотах ніби твердять – написаному вір!
Після кави з кардамоном ми йдемо далі – до кінця вулиці Віа Долороза, на якій містяться дев’ять з чотирнадцяти зупинок Ісуса. На кожній зупинці – юрби китайців. Щоправда, коли ми дійшли до Храму Гроба Господнього, всі вони кудись поділися. На площі перед храмом сидять екскурсійні групи з Європи і слухають, що саме ось на цьому місці був розіп’ятий і воскрес Ісус. Слухають, кивають, просто біля них стоїть спеціальна сталева урна з круглим отвором. Це туди у разі замінувань кидають гранати та інші вибухові пристрої, щоб вони вибухали всередині.
На прилеглих до храму вуличках ми купуємо смачну випічку і свічки з воску з медом, запалюємо їх всередині храму, там, де ніколи не гасне вогонь. Прикметно, що аби уникнути суперечок між різними християнськими конфесіями, ключі від храму зберігаються в арабсько-мусульманській родині, а право відмикати храм має інша, теж мусульманська, родина. Так триває уже вісім століть. Ці права передаються в родині від батька до сина.
Наступна наша мета у Старому Місті – Стіна Плачу. Насправді – це залишок опори, яка тримала західну стіну, збудовану навколо Храмової Гори. Сам храм зруйнували римляни на початку нашої ери. Тут завжди людно. Сотні людей моляться, плачуть, кладуть записки у щілини старої стіни. Молодь, мами з дитячими візочками, сивочолі дідусі, туристи з усього світу, що говорять різними мовами. Ми стаємо в чергу, аби звернутися до вищої сили. Це наш останній день в Ізраїлі. Тому після Стіни Плачу йдемо купити сувенірів.
Хочеться купити додому не лише спецій та кремів, а й отих чудових манго, гранатів та авокадо, а ще – фініків, зацукрованих фруктів і ягід, що продаються на ятках торгових центрів і на базарах. Та ми вчасно згадуємо про посилений контроль безпеки в аеропортах Ізраїлю. В голові вимальовується картинка, як все придбане на базарі багатство розкладають рядочками на контролі і половину конфісковують. Ми обмежуємося косметикою з мінералами Мертвого моря.
Вже після прощальної вечері виходимо пройтися нічним Єрусалимом. Ідемо, куди очі дивляться. Світло ліхтарів видовжує наші тіні, хочеться ще лишитися в Ізраїлі, надихатися цим повітрям, находитися бруківками, намазатися грязями і накупатися в морі. Побувати в пустелі, де старий час рипить і сповільнюється.
За годину в цій країні можна перенестися з минулого в майбутнє, з космополітичного світського Тель-Авіва до древнього Єрусалима. Невдовзі між цими двома містами почне їздити швидкісний потяг, тоді дорога займатиме 25–30 хвилин! А купатися сьогодні в Середземному морі, завтра опинитися на березі Мертвого моря, а післязавтра вже пірнати в Червоному, хіба можливо десь, окрім Ізраїлю? Навряд!
За організацію мандрівки дякуємо Міністерству туризму Ізраїлю
ua.citiesbreak.com
