У білій імлі з’являються чорні скелі. Чути шум прибою, хвилі стають неймовірно крутими – глибина різко змінюється від одного кілометра до сорока метрів. Одна з таких підхоплює катамаран і проносить уперед метрів на двісті зі швидкістю 16 вузлів. Видно порт і марину, а значить, наше плавання завершується: за кормою 830 морських миль пройдених із Канарських островів до Республіки Кабо-Верде, острівного архіпелагу в Атлантичному океані

Василь Біленко

Скелястий берег Кабо-Верде

Наша подорож почалася 23 лютого 2014 року в портовій поліції Санта-Круз-де-Тенеріфе, столиці острова Тенеріфе (Канарські острови).

– Заповність формуляр, – дає бланк полісмен.

Прізвище, паспортні дані, порт відправлення – Тенеріфе і порт прибуття – Республіка Кабо-Верде. Вона ж – Острови Зеленого Мису, колишня португальська колонія.

Кабо-Верде – країна з 16 островів, які розташовані за 500 кілометрів на захід від Сенегалу, в Атлантичному океані.

Полісмен ставить штамп на заповнений бланк, штампує паспорти, і ми вже не в Іспанії. Вся процедура зайняла хвилин десять. Жодного догляду яхти на предмет нелегалів чи зброї. Ти вільний, йди, куди хочеш.

Від Канарських островів до Кабо-Верде – 830 морських миль (приблизно 1500 км)

8 днів в океані

Ми хочемо на Йерро, найменший з канарських островів, який розташований на південний захід від Тенеріфе, за 100 миль від Санта-Круза. Плануємо туди прийти зранку 24 лютого, погуляти по острову до вечора, дозаправитися соляркою і взяти курс на Кабо-Верде.

На Йерро живе всього десять тисяч людей, туризмом острів практично не зіпсований через відсутність пляжів. Через Йерро проходив нульовий меридіан, аж поки у 1883 році його не перенесли у Гринвіч. Тобто, за Йерро починалася західна півкуля.

Сонячно, безвітряно і тепло, – подорож починається приємно. Катамаран супроводжують дельфіни, які немов синхронні плавчині, виконують підводні піруети перед форштевнями.

Катамаран Lavezzi 40. 12 метрів довжини, 6,5 – ширини, 4 каюти, 2 санвузли

Лас Галетас – південну точку Тенеріфе – проходимо уже в темряві. Щойно вийшли з вітрової тіні острова, налітає зустрічний вітер і з’являється бокова хвиля.

Плавання перестає бути комфортним, і команда із чотирьох зменшується на одного, який бездиханно лежить у своїй каюті і стогне: морська хвороба полонила першу жертву.

Повільно просуваємося вперед. План зайти на Йерро стає позбавлений здорового глузду: йтимемо на острів майже добу, втомимося за ніч, а увечері наступного дня знову виходити в океан.

Стерно ліворуч, курс 215 – на Кабо-Верде.

І враз стало сумно: попереду 830 миль (1500 кілометрів) океану, бозна стільки днів дороги, невідомість і самотність. А все тому, що не планували отак одразу попрощатися з сушею на тиждень…

Перехід, який вдома, біля комп’ютера, здавався легкою прогулянкою, виявляється чимось серйознішим…

Перша ніч в океані пройшла більш-менш спокійно.

Сонце сходить о 7.30, і настрій підіймається разом із світилом. Суші вже не видно, але ще чути канарське радіо.

О 9-й по лівому борту помічаємо суховантаж. Він змінює курс, щоб нас пропустити.

– Motor vessel, motor vessel, – викликаємо судно по радіо.

– Кто там вызывает моторвесел? – лунає російська в динаміку.

Співрозмовник родом із Таганрога, жив в Одесі. Судно називається «Професор Логачев». Повідомляє прогноз погоди на найближчі кілька днів:

– Ну, ветерок задует, а так все будет нормально.

І бажає нам успішного плавання.

У нас є супутниковий телефон Thuraya. Це наш останній зв’язок із зовнішнім світом, бо вже ні мобільні, ні радіо не працюють.

Дошка приладів біля штурманського стола. Екран одного з GPS уночі засліплював яскравим світлом. Відрегулювати яскравість чи вимкнути не вдалося, тому екран просто заклеїли сторінкою із журналу Yachting World. Реклама страхової компанії до того ж

Встановлюємо контакт із домом і отримуємо точний прогноз погоди із сайту passageweather.com

«Вітер північно-східний, 25-30 вузлів, хвиля 4-5 метрів. Такі погодні умови збережуться два-три дні.»

Настрій в екіпажа кепський: чомусь усім здавалося, що це буде ледь не пляжний відпочинок.

«Навіщо я це знову роблю», – говорить мій товариш Вадим, з яким три місяці тому ми йшли з Гібралтару на Канари.

Із нутрощів катамарана з’являється страждалець Василь. Колір обличчя – зеленого яблука. Йому настільки погано, що навіть блювати не може. Лягає в кают-компанії, потім переміщається надвір, потім знову в кают-компанію і зникає в своїй каюті.

– Так і моя собака перед смертю собі місце шукала, – жартує Вадим і тут же вивергає із себе сніданок.

Таблеток проти захитування ніхто не взяв, оскільки кожен вважав себе міцним хлопцем.

В строю залишаємося удвох з Русланом, який на яхті взагалі вперше в житті!

Домовляємося про вахти по дві години. О восьмій вечора зовсім темно. Я вдивляюся назад, намагаючись побачити хвилю. Але не видно нічого, лише зоряне небо над головою. Ківш Великої ведмедиці спрямований вертикально донизу. Дві години проходять як дві доби. Вахта Руслана. Знову моя. Ківш Ведмедиці повернувся горизонтально, зараз друга ночі. Завиває вітер, шумлять хвилі, намагаючись поглинути наше суденце. Ми, як гумова качка у чиїйсь гігантській ванні.

Ні мене, ні Руслана не нудить. Але неймовірно хочеться спати. Не роздягаючись, дрімаємо по черзі в кают-компанії.

Хвиля так лупить знизу в місток, що ледь не випадають пломби.

Руслана хвилюють три речі, про які він допитується без перестанку: чи нас не перекине, чи не розламає навпіл катамаран і як користуватися рятувальним плотом.

Знову вахта. Відчинив двері, защебнув страховку і вийшов на палубу. Сіріє, світає, сходить сонце! Як я люблю день!

На вахті автопілот, швидкість – 4–7 вузлів. Сніданок – йогурт, яйця, рис, хамон, консерви. Сидимо в кают-компанії навколо супутникового телефону. Він стоїть на столі в спеціальній підставці – літровій каструлі поміж пакетиків одноразових супів.

Дивимося через скляні двері на океан – це наш кінотеатр 4D.

Ба-бах! Підкидає кінотеатр чергова хвиля.

Обід – доїдаємо сніданок. Сон, їжа, вахта.

День швидко закінчується.

Ручка ковша знову донизу. Вода за кормою спалахує, немов світло-шумові гранати на Майдані, але беззвучно: «горить» планктон в кільватерних струменях.

Ранок настає, незважаючи ні на що. Варимо суп «із усього», виходить смачно. Їмо і дивимося на океан. Сьогодні третій день серіалу «Ми в Атлантиці. По дорозі на Кабо-Верде».

Йдемо лівим галсом, зарифлений грот і генуя. Вирішуємо збільшити площу грота, та здуру не прибираємо геную (передній парус). Стаємо проти вітру, і генуя починає гамселити шкотовим кутом по головах. Падаємо на сітку біля щогли, катамаран підкидає на хвилях, генуя наполовину обмотується навколо штагу і тріпотить на вітрі. Ще трохи – і ми можемо залишимося без переднього паруса…

Прибираємо грот і боремося із генуєю. Розмотали, побороли. Пощастило…

Знесилені падаємо в кают-компанії. Холодне пиво, як же добре!

Ніч, ковш, хвилі і планктон.

«Нам би ніч простояти та день протриматися», – чомусь згадуються слова Мальчиша-Кибальчиша.

Зустріч з рибалками на широті Західної Сахари. На радіозвернення не відповідали, зате помахали руками

У четвер, 27.02, на зустрічному курсі судно! Перше за чотири дні! Викликаємо по радіо – не відповідає. Порівнюємося з ним – рибалки, махають нам руками. До найближчої суші – Західної Сахари – майже 180 миль. А до Кабо-Верде – 460.

Сьогодні переломний день. У стрій повертаються решта команди. Вони помітно схудли, але сповнені енергією! Ми звикли до хвиль і вітру. І взагалі, життя прекрасне. А в нашому кінотеатрі знову океанський серіал.

– Сейлінг боут, сейлінг боут, – оживає радіо. – Вам потрібна допомога?

Радіо переходить на російську.

Суховантаж «Ісівара» поміняв курс і підійшов до нас. Вахтовий офіцер – литовець із Клайпеди. Механіки з України.

– Ну і погодку вы выбрали… Сильно вас там качает? – цікавиться «Ісівара»

Дякуємо за увагу, отримуємо прогноз погоди і побажання щасливого плавання. «Ісівара» йде з Африки на Азорські острови.

Творчий безпорядок в кают-компанії катамарана. Бойовий дух уже на висоті. На столі – супутниковий телефон, закріплений у каструльці пакетами з сухими супами

Знову ми самі, але нас це вже не засмучує, адже половина шляху подолана.

– На Кабо-Верде нас чекають прекрасні креолки і грог, – підбадьорюю себе і команду.

Думка про креолок підіймає бойовий дух, збільшуємо площу вітрил, і середня швидкість зростає до 8 вузлів.

Ми вже не йдемо – летимо, часом осідлуючи хвилю. 12,5 вузлів, 14 вузлів. Сьогодні день рекордів.

Остання ніч перед островами. З’являється мобільний зв’язок, уже повинні бачити маяк на острові Санто Антао, до якого 18 миль, але не видно. Навколо імла. Може, й немає ніякого Кабо-Верде? Вакуум? Та нарешті промальовуються чорні скелі. Дійшли!

Марина в Міндело, столиці острова Сао-Вісенте

Приблизно о 10-й ранку швартуємося у марині міста Міндело – столиці острова Сао Вісенте. Місця повно, ніхто не допомагає.

Погода похмура, немає відчуття що ми у тропіках. На рецепції дізнаємось, що поліція сьогодні не працює – неділя.

Повідомляємо тенеріфський офіс чартерної компанії, що вже прибули і просимо направити до нас місцевого представника. Сідаємо в кафе, жадібно ковтаємо довгоочікуване кабовердське пиво.

Обслуговують чорні попасті дівчата. Креолок ми уявляли іншими…

Острів Сао Вісенте. Дикі танці у Міндело

За годину на катамарані з’являється представник іспанської чартерної компанії німець Алекс, дрібний рудуватий хлопець років тридцяти. У джинсах, футболці й рюкзаком за спиною.

Прибули на Кабо-Верде

Все окей, запевняємо Алекса. Катамаран в порядку, нічого не зламали і не згубили.

Пропонуємо іспанське пиво «дорада», куплене ще на Тенеріфе. Алекс з апетитом всмоктує хмільну рідину.

На острові він живе майже рік. Попереджає про рівень злочинності. «Носіть в кишені не більше двох євро, камери і телефони залишайте на яхті, по місту ходіть групами.»

– Може нам озброїтися ножами, – жартуємо ми.

– Не варто, їх ходить чоловік по 20, і всі вони з ножами, не впораєтеся. З дівчатами не зв’язуйтесь, бо звинуватять у зґвалтуванні.

– Місцевий напій – грогі (ром з водою) – краще не куштуйте, бо осліпнете.

І ми зрозуміли, що попали. Хоч на берег не сходь.

Та все ж сходимо. Йдемо міцною четвіркою, підозріло зиркаючи на чорних перехожих. Окрім чорних на вулицях чимало білих, які, мабуть, не чувши порад Алекса, наважилися ходити не групами, а поодинці, включаючи жінок, дівчат і навіть дітей.

Сідаємо у першому-ліпшому ресторані, власник якого ірландець. Вино з сусіднього острова Санто Антао поступово робить наше перебування набагато безпечнішим.

Сезарія Евора (1941-2011)

У ресторані лунають тужливі пісні у виконанні відомої Сезарії Евори, яка народилася на цьому острові. На її честь навіть названо місцевий аеропорт.

Карнавал

Вийшовши з кафе, стикаємося з приємним сюрпризом: на острові почався карнавал. Вулиці заповнені розфарбованими обличчями і тілами, розмаїття кольорів ріже око. Помічаю серед учасників не лише місцевих, а й перевдягнених блідолицих. Охороняє порядок поліція і військові. Видовище неймовірно позитивне й емоційне. Вік «карнавальників» від двох років аж до бабусь і дідусів. Музика, а особливо барабани, вганяють у транс; не зчуваєшся, як і власні сідниці уже включились у загальний танець.

Займаємо позицію на другому поверсі ресторану, звідки видно яскраву процесію.

– Йде 3-й Б із своєю класною керівницею, – жартують товариші. Маленькі дівчата крутять попами, наслідуючи свою наставницю.

Один із учасників переходу з юними креолками

Дебелий негр чистить арахіс на тротуар. Чорний хлопець, що веде під руку дівчину, нахиляється, підіймає кимось кинуту на дорогу порожню пляшку з-під пива й акуратно ставить під стіну. Водії пропускають пішоходів на переходах.

Як у нас.

У понеділок відвідуємо поліцію. За півгодини у наших паспортах з’являються візи – по 45 євро з особи. На прощання поліцай говорить, що у нашої країни проблеми з Росією – обізнаний завдяки португальському телебаченню.

Намотуємо круги містом. Наші рухи і білі пики не залишаються без уваги. Зупиняється пікап ісудзу і пропонує підвезти. Домовляємося про тригодинну екскурсію островом за 50 євро.

Стрибаємо в кузов і мчимо все вище і вище серпантином. Доглянуті будинки змінюються халупами, зрештою зникають і останні. Потрапляємо на інший бік острова, у табір кайтсерферів. Вітер несамовитий, небо розтинають різнокольорові кайти.

Дороги на острові викликають заздрість – без ям і з розміткою. Після кайт-центру поїздка на інший бік острова, в рибальське селище. У місцевому кафе – білі туристи. Готують довго, але смачно. Особливо восьминогів на грилі та рибу гаропа.

Продавщиця бананів

Ситі й задоволені, повертаємося додому, в марину. По дорозі – невелика екскурсія на місцевий базар. В очі впадає величезна в’язанка зелених бананів.

Фотографуємося з плодами (дуже важкі, мабуть, кілограмів тридцять), а потім здуру купуємо з десяток. І тут же починаємо їх чистити. Це теж саме, що роздирати пальцями бамбукові палиці.

До нас збігаються продавці, видирають зелені банани з рук, а замість них дають жовті. І показують жестами, як їх потрібно їсти. Що й скажеш, білі дикуни, ніколи бананів не бачили…

Дні на острові пролетіли швидко, атлантичний перехід залишився десь в далекому минулому…

 

 

Переліт: Київ–Амстердам–Тенеріфе

Кабо-Верде–Амстердам–Київ

Авіакомпанії KLM, Transavia, TACV – 650 євро

Сніданок: 3-8 євро

Вечеря: 10-20 євро

 

Кабо-Верде (Республіка Зеленого мису)

Держава на 15 однойменних островах в Атлантичному океані за 620 км від західного узбережжя Африки.

Населення – 506 тис.

Мова – креольський діалект португальської

 

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ

7 + 15 =