Парк імені Тараса Шевченка у Києві – найменша паркова зона української столиці. Ця крихітна, проте красива й затишна оаза природи визнана пам’ятником садово-паркового мистецтва. Та й справді, романтичні алеї з численними лавочками є улюбленим місцем відпочинку киян різного віку. Студенти університету імені Шевченка, які навчаються в сусідніх червоному і жовтому корпусах, жартома називають цей парк «зеленим корпусом». Його привабливість підсилюється ще й наявністю власної мережі Wi-Fi з вільним доступом
Станіслав Цалик
Разом із тим історія цього невеличкого парку – площа складає лише 5,6 га – містить у собі чимало таємниць. Однією з них є виникнення самого парку. Адже у середині ХІХ століття на цьому місці був звичайнісінький пустир!
Хоч як дивно, до створення парку «доклав руку» його величність Педру ІІ, 50-річний імператор Бразилії. Керівник третьої за площею держави Західної півкулі мав велику схильність до мандрів, тож у лютому 1876 року разом з дружиною Терезою-Христиною вирушив у всесвітню подорож до Сполучених Штатів, Скандинавії, Європи та Близького Сходу. Звісно, не залишилася поза його увагою Російська імперія, у складі якої на той час перебував Київ.
У середині серпня високий гість прибув до столиці імперії Петербурга. Проте свого колегу Олександра ІІ там не знайшов – влітку та восени російський монарх зазвичай мешкав у кримському маєтку Лівадія. Саме туди після тритижневого огляду Петербурга вирушив потягом Педру ІІ. Але по дорозі на кілька днів зупинився в Києві, щоб познайомитися з «другим Єрусалимом», про який він чув багато цікавого.
Увечері 7 вересня 1876 року Педру ІІ з дружиною прибули до Києва у супроводі міністра народної освіти графа Дмитра Толстого. Імператорське подружжя оселилося у Grand Hotel на центральній вулиці міста – Хрещатику. Київська влада ретельно підготувалася до прийому «першого бразилійця усесвіту».
Йому влаштували солідну екскурсійну програму: Золоті Ворота, пам’ятник князю Володимиру, Десятинна церква, Андріївська церква, Поділ, Лук’янівка. Імператор також оглянув Києво-Печерську лавру і кілька монастирів – Софійський, Михайлівський, Флорівський, Братський. В якості дозвілля – дві вистави у міському театрі та відвідування парку «Шато-де-флер» з його нічними кафешантанами, фейєрверками і розкішними балами.
Але справжньою родзинкою, яку приготували кияни імператору, було присудження йому звання почесного члена Київського університету (тодішня офіційна назва – Імператорський університет святого Володимира). Рішення про це ухвалила Рада університету саме в день прибуття Педру ІІ до Києва.
Відповідно, імператора люб’язно запросили, аби урочисто вручити диплом, підписаний деканами усіх факультетів.
Червоний корпус університету (він тоді був єдиним корпусом) терміново підготували для прийому іноземного монарха: підфарбували фасад, надраяли до блиску головний вхід, натерли мастикою паркети на всіх поверхах. Ректор Олександр Матвеєв затвердив персональний склад делегації, яка вітатиме бразильського імператора, і наказав членам делегації «явиться на соответствующий приём в чёрных фраках».
8 вересня високий гість прибув до університету. Оглянув учбові аудиторії, побував у бібліотеці, де затримався біля стародавніх рукописів, зацікавився рідкісними колекціями, зібраними професорами університету. А потім подивився у вікно і зітхнув: «Такий чудовий університет і такий неоковирний пустир перед ним…». Відтак пішов дивитися Ботанічний сад університету, обсерваторію і хімічну лабораторію.
Наступного дня Педру ІІ виїхав у Лівадію… Але слова, сказані ним в університеті, хтось з чиновників переказав київському генерал-губернатору Олександрові Дондукову-Корсакову. Як досвідчений царедворець і людина, що добре розуміється на придворних інтригах, він не на жарт розхвилювався. Адже неважко уявити собі можливі наслідки.
Десь за тиждень два імператори зустрінуться у Лівадійському палаці. Звісно, господар ввічливо запитає, чи сподобався гостю Петербург? Поцікавиться, що він бачив по дорозі до Криму? І яке враження справив красень-Київ?.. Ось тут цілком імовірно бразилієць може сказати, мовляв, надзвичайно чудове місто цей Київ, але гидкий пустир біля університету його не прикрашає.
Скаже – і поїде собі далі. А розлючений Олександр ІІ зажадає від генерал-губернатора пояснень, чому як слід не підготували місто до візиту високого гостя? Наслідки непередбачувані – від імператорського гніву до відставки.
Звісно, Дондуков-Корсаков перебував у курсі київських проблем. Пустир виник ще три десятиліття тому, коли на порожній заміській території за наказом попереднього імператора Миколи І звели величний університетський корпус. Міська влада збиралася прокласти паралельно до університету кілька вулиць, нарізати земельні ділянки і продати їх городянам під забудову. Тоді за благоустрій вулиць відповідали би самі домовласники.
Але вогнеборці зажадали, щоб територія перед університетом залишалася вільною від забудови – у разі пожежі саме туди належало евакуювати студентів, викладачів, а також виносити і складати бібліотечні фонди, рукописи, унікальні університетські колекції тощо.
Лише у квітні 1871 року під сильним тиском міської влади вони згодилися на приватну забудову частини пустиря – найдальшої від вишу. Так з’явилася вулиця Олексіївська (нині Терещенківська), на якій швидко виросли елегантні палацики заможних киян.
Решта пустиря залишалася занедбаною – будувати на ній нічого не можна, а на облаштування парку в міському бюджеті не було грошей. Тому перед університетом вдень мирно паслися корови (у ті часи грошовиті київські родини мали власну корову і пили молоко лише від неї), а по ночах таборували босяки. Перехожі не ризикували наближатися до цієї місцини о темній порі. І це в центрі Києва!
Але тепер, коли подальше існування пустиря загрожувало кар’єрі генерал-губернатора, ситуація миттєво зрушила з місця. Міський садівник Карл Христіані дістав наказ терміново скласти проект парку перед університетом – він зватиметься Університетським. Уже за кілька днів садівник привіз Дондукову-Корсакову креслення: в центрі майбутнього парку – невеличка площа, яку перетинатимуть дві перпендикулярні вісьові алеї. А ще одна алея – овальна, найдовша – буде прокладена по периметру парку.
Майже одразу розпочалися земельні роботи (вирівнювання грунту тощо), а в бюджет Києва на наступний рік заклали на облаштування парку колосальну суму в 10 тис. рублів (для порівняння: на сусідньому з парком Бесарабському ринку продавали два фунти яловичини, тобто 900 грамів, за 6 копійок, десяток яєць – за 4 копійки, а на 40 копійок можна було придбати пуд, тобто 16 кілограмів, свинячого стегна!). Отже, тепер, якщо раптом імператор запитає: «А що там у вас робиться перед університетом?», генерал-губернатор бадьоро звітуватиме: «Ваша величносте, влаштовуємо там красивий парк!»
16 вересня бразильський і російський монархи зустрілися в Лівадії та спілкувалися кілька годин – спільно снідали й обідали. Наступного дня Педру ІІ залишив Крим і продовжив всесвітню подорож. Очевидно, своїми київськими враженнями він з Олександром ІІ не ділився. Принаймні грізних запитань від царя не надійшло. І справа з облаштуванням Університетського парку поволі загальмувалася. Роботи виконувалися неспішно, адже терміновість більше не була потрібною. Але і зовсім припинити роботи теж було неможливо…
В результаті парк відкрився лише через 10 років – 1887-го. На той час імперією керував уже наступний монарх Олександр ІІІ, а в Києві урядував інший генерал-губернатор Олександр Дрентельн.
Хай там як, візит бразильського імператора-мандрівника мав стосунок до появи в центрі Києва прекрасного парку, який за два роки святкуватиме своє 130-ліття. Можна було б навіть в одному з куточків парку встановити невеличку скульптурку Педру ІІ з пояснювальним текстом. У такий спосіб вдалося б розповісти киянам і гостям міста про маловідому, але цікаву сторінку історії української столиці.
