Збираючись минулого літа до Швейцарії, я подумки обіцяла «Мандрам» негайний, докладний, і, певно, захоплюючий звіт. Але… Майже рік я крутила свої враження і так, і сяк: гордовиту, заможну, відсторонену Швейцарію я побачила зовсім іншою. От, нарешті, і спробую про це розказати
Світлана Кабиш, Лариса Рід
Мандрівка до Швейцарії народилася з ідеї «занурити» сина у німецькомовне середовище. Наші друзі в Німеччині були заклопотані здоров’ям літньої родички і не могли прийняти Сашка, натомість із хвиль часу-простору вигулькнула моя давня подружка, яка виявилася вже мешканкою Альтендорфу – чи то великого селища, чи то маленького містечка на березі Цюрихського озера. Ба більше, з’ясувалося, що чоловік нашої Лариси учителює у місцевій школі, і «хохдойчем» володіє краще за багатьох німців. Він підтримав ідею своєї дружини запросити нас на кілька днів.
Отже, отримавши докладні настанови, одного чудового дня ми приземлилися в аеропорту Цюриха. І добре, що серед настанов було й попередження про перший транспортний сюрприз: від місць виходу з літака до «великої землі» треба було ще проїхати аеропортовою підземкою, вагончик якої оголошував зупинку протяжним «муууу». Так ми отримали несподіваний урок, що не тільки в Індії, а й у Швейцарії корівка – істота вельми шанована.
Потім ці корівки супроводжували нас скрізь – на магнітах, чашках, шапках та інших сувенірах. Але той день продовжився зовсім іншою програмою, прямо протилежною зануренню у природу. Коли, завантаживши нас у машину, Вальтер оголосив, що ми їдемо до міста Люцерн у Музей транспорту, і я, і Сашко трохи скисли. Та виявилося, що це звична реакція гостей на таке дозвілля. І, певно, реакція перша й остання, тому що музей виявився просто фантастично цікавим. Величезним, що охоплює існування транспортних засобів від дев’ятнадцятого століття й дотепер.
Інтерактивним, що передбачало не тільки можливість залізти, скажімо, у вагон старовинного експресу, а й пововтузитися на будівельному майданчику (повірте, наш тринадцятирічний парубок теж залюбки вправлявся з маленьким екскаватором, а що вже говорити про «дрібноту»), покерувати катером, гелікоптером, відчути невагомість, перевірити увагу та гостроту зору за допомогою справжніх водійських тренажерів… А ще музей має надзвичайно цікавий медіа-центр, де є все для професійного випуску радіо- й теленовин.
На Донбасі тоді вже йшла війна, тож, боюся, наш юний «новинар» підготував не зовсім політкоректний щодо північного сусіда випуск… Готовий сюжет ми відправили прямо з медійного центру електронною поштою, і дома з гордістю підкріпили ним свою розповідь.
Музей вартий цілого дня, а то й кількох. Обмеженням є ваш час та вартість квитка, ну й, звісно, потреба поїсти-попити. До речі, місцеві родини не квапляться до музейного «харчопрому», а беруть з собою бутерброди, термоси й любесенько обідають, сидячи на лавочках. Так завдяки нашим досвідченим друзям вчинили й ми.
Крім бутербродів, у торбинці був і нарізаний кубиками хліб. Навіщо? Це ми зрозуміли у чарівному середньовічному містечку Люцерн із ошатними вузенькими будиночками над водою неймовірної прозорості, греблею, звивистим дерев’яним мостом і юрбою лебедів та качок усіх порід та мастей, що купчилися на набережній у парі метрів від автомобілів. Ми з своєю хлібною торбинкою, певно, стали того дня найшановнішими серед пернатих містян.
Взагалі мене, мабуть, Швейцарія вразила, перш за все, величчю природи. І ставленням до неї. Усі води, що ми бачили – Цюрихське озеро та озеро Люцерн, ріка Ліммат, що протікає через Цюрих – були неймовірно чистими та прозорими, насправді блакитними.
У Цюрихському озері коло берегів шугали зграйки мальків та плавали солідні рибини, а водоплавне птаство було дуже розмаїтим та абсолютно товариським. Це озеро, яке ми щодня бачили з кухонного вікна, стало нам майже рідним, подарувавши Сашкові перший досвід керування невеличкою сімейною яхтою, а нам усім – розкішну мандрівку на кораблі з Цюриха до Альтендорфа під лагідним призахідним сонцем.
Власне, подарували нам це наші друзі, додавши людського тепла до милих літніх краєвидів.
Мандрівка в гори також не стала винятком у несподіваних враженнях. На гірській ділянці автотраси дорогу нам заступили кози, які не тільки виглядали доглянутими, але й поводилися статечно й навіть трохи зверхньо, почуваючись у цілковитій безпеці. Не кажучи вже про культових корів… Пасторальна картинка, кажете? Ой, не все так просто.
Європа переважно дивиться на Швейцарію заздрісно і не дуже прихильно, називаючи її лихварем. Та звідки ж узялися ті багатства Швейцарії? З того, що у середньовіччі великим родинам було дуже непросто виживати на клаптиках землі серед гір та скель, борючись із суворими вітрами, снігом, лавинами. От і йшли юнаки у найманці, вояки та охоронці до багатших розманіжених сусідів. І легендарні золоті гори складалися із крихітних золотих камінчиків-монет, часто зароблених кров’ю. А ще то один, то інший сусід нападав. Та швейцарці не просто вистояли, а буквально стали фортецею своєї незалежності та свого достатку. І я не дивуюся, що по гірських селах нам траплялися хатки-розвалюхи: родинні ділянки швейцарці не хочуть продавати іноземцям навіть за шалені гроші. Полиск сталі під золотом…
Нація, що так «вибивалася в люди», і зараз готова негайно відповісти на загрозу. Нація, що дає чіткий сигнал українцям: маєте вибороти свою незалежність самі.
Втім, не варто думати про швейцарців як про похмурих вояків. У цьому казані виплавилася стійка й стримана, але приязна нація, яка готова поділитися не тільки своїми пишнотами у вигляді природних, наукових, історичних та мистецьких перлин.
Так ми отримали чудові враження від екскурсії Цюрихом з маленькою швейцарською француженкою Корін Петі, яка до німецьких туристів зверталася німецькою, до американців – англійською, а ще вчила російську (куди ж без цього).
Вона домовилася з охороною, щоб у будівлі Управління поліції ми побачили сонячні фрески Августо Джакометті – дядька того самого Альберто Джакометті, що уславився найдорожчими у світі скульптурками людей та прикрасив собою сучасні купюри у 100 Євро. Вона провела нас «козячими стежинкам» до кав’ярні дадаїстів, а щоб показати нам собор Фраумюнстер, вона обрала надвечір’я, коли вітражі Марка Шагала сяяли у всіх своїх неймовірних барвах.
Та і за межами Цюриха, у містечках і селах знайшлося чимало такого, що лишило надзвичайно теплі враження: старовинні, але доглянуті розписи глухих стін; миле сповіщення про народження дитини у вікні будинку; химерно вистрижене, явно нетутешнє дерево; крихітний фонтан (пам’ятаєте, що я казала про воду?), яскраві дитячі велосипеди на сірій бруківці. А ще шоколад….
Тут ми поцілили в «десятку», адже саме у (вже нашому) Альтендорфі знаходиться знаменита фабрика Lindt й, відповідно, фірмовий магазин. А у кантональному центрі кантону Швіц – тематичний центр ножів Victorinox, давно бажаних моїх Сашком. До речі, у цьому кантоні, що дав назву усій країні, взагалі немає міст, і цю особливість своєї «малої батьківщини» місцеві неабияк цінують.
А ще Швейцарія подарувала нашій родині… музику. Раптом з’ясувалося, що мого практиканта німецької, будівельника, новинара та фаната Victorinox важко відірвати від старого піаніно у вітальні наших друзів. Коли ж Сашко замість того, щоб кинути прощальний погляд на гору Сентіс, знов і знов пробував струни цимбал на виставці альпійських інструментів, стало зрозуміло, що це не можна обійти увагою.
Тож, відтоді у нас дома живе гітара, і, мабуть, наступного разу ми влаштуємо в Альтендорфі не тільки вечерю з українським борщем чи угорським гуляшем, а й справжню музичну вечірку.
