Тарас Кириченко, голова правління «Правекс-Банку»
На Кубі, як і загалом у Карибському регіоні, я побував уперше. Разом із товаришами ми організували собі 10-денну поїздку в кінці жовтня. Дісталися до Гавани Air France з короткою пересадкою в Парижі. У Гавані зупинилися в 5-зірковому Melia Habana. День провели у столиці, а потім переїхали на курорт Варадеро (150 км від Гавани), де жили в готелі Melia Varadero.
У нас була різноманітна програма: і пляж, і океанська риболовля, і автобусний тур по острову. На рибалку ми вирушили просто з Варадеро, орендувавши три моторних човни.
Спочатку риболовля не йшла. І капітан почав утішати: мовляв, погода погана, риба втекла на глибину. Дайте мені краще 150 євро, і я наловлю вам омарів – місце, де вони водяться, неподалік. Та капітану не пощастило: по-перше, нашій команді вдалося впіймати баракуду, а по-друге, ми змусили його пристати до човна наших друзів. Оскільки вони нічого не спіймали, то заплатили 150 євро своїм капітанам, а ті, відповідно, вже наловили хлопцям омарів – 24 штуки. Отож потреба платити нашому капітанові відпала сама собою: омарів вистачало на всіх.
Для поїздки по острову замовили екскурсійний автобус із гідом – щось на зразок радянського інтуриста. Побували в Тринідаді, Сьєнфуегосі, в Санта-Кларі, де розташований меморіальний комплекс Че Гевари. У печері Сатурн (це провінція Матанзас) купалися в озері, яке утворює підземна річка.
Однак організований тур мав свої вади: гід усіляко обмежував наші контакти з реальним світом, перешкоджав зупинкам у нетуристичних місцях і, навпаки, наполягав на зупинках у туристичних. Пояснював потребою водія сходити в туалет. І ось поки водій робить свої справи, як ніби з-під землі з’являються кремезні хлопці й пропонують мохіто і дайкірі по 5 євро.
І таке нав’язування послуг трохи напружувало. Водночас справжній сервіс, до якого ми звикли в Європі, тут поки відсутній. Так, існують мережеві готелі, які «перемелюють» туристів тисячами. У них стандартний підхід, і це часом негативно позначається на сервісі. Наприклад, у нашого товариша були іменини, і я вирішив приготувати борщ. Ми склали перелік інгредієнтів, гід перекладає все це на іспанську, несемо список до менеджера готелю, який займається всіма готельними ресторанами (а їх у Melia Varadero цілих пять). Той уважно вивчає список і каже: «Я можу вам дати заморожену порізану цибулю, заморожену порізану картоплю. І все… Помідорів у нас нема, буряка немає…» Ми взяли таксі й поїхали на базар. На базарі – тільки банани й рис. І м’ясо по 10 доларів за кілограм при місцевій зарплаті 20–30 доларів на місяць.
Тобто кубинський сервіс – це Ялта-Інтурист у 1990 роках.
Узагалі мої враження від Куби подвійні. Так, карибська природа супер! Вода тепла – 28 градусів у листопаді. Є багато чого подивитися.
Але коли мимоволі ставиш себе на місце кубинців, які заробляють 20–30 доларів на місяць, і стільки ж коштує один обід у ресторані, стає якось некомфортно і незручно.
Згадую себе в Радянському Союзі, коли бачив відвідувачів валютних магазинів «Берізка» чи «Каштан»… Але якщо в Києві в 1990-ті, може, й були якісь іноземці, то їхня кількість майже дорівнювала нулю. А на Кубі туристи скрізь. І думаю, що кубинській компартії важко пояснити громадянам, чому ті заробляють за місяць лише на один обід… Основний аргумент: «Зате у нас медицина безкоштовна!»
Побували на екскурсії в будинку Гемінгвея під Гаваною, дізналися, що у того було 15 слуг. Я питаю в гіда, а скажи, от зараз працював би хтось на такій роботі за 50 доларів скажімо? А він ніяковіє: «Та у мене менша зарплата, ніж у слуг Гемінгвея». Тобто нині за 15–25 доларів щомісячної плати можна знайти нормальних чуваків, які змішуватимуть коктейлі, приноситимуть сигари і т. д.
У звичайних магазинах майже нічого немає. Скажімо, м’ясо можна купити лише за картками. Нам розповіли, щоб накрити стіл на весілля чи на поминки, кубинці влаштовують «дтп». Виводять державну корову на залізничну колію, поїзд її збиває, офіційно доповідають, що «тупа скотина вибігла на рейки, де й полягла смертю хоробрих». Корову списують, м’ясо ділять між селянами.
Словом, Куба зараз – це ми на початку 1990-х. Якщо ти мрієш про однакову ціну на всі промтовари в усіх магазинах – тобі на Кубу! Я радив би людям, які ностальгують і хочуть повернутися в СРСР, побувати на Кубі й згадати, як це – коли в магазинах нічого немає.
Ми запитали співробітницю готелю, яка в неї мрія. Вона показала фотографію холодильника.
– Чому ти не можеш його купити зараз? – допитуємося.
– Бо він коштує 1500 доларів, – ошелешує дівчина ціною.
Для мене ця поїздка стала ще одним підтвердженням, що, по-перше, ринкова економіка й конкуренція стимулюють якість і кількість товарів, по-друге, збивають на них ціну. А зараз на Кубі – ні якості, ні кількості. І ціни захмарні.
Чи хотів би я побувати на Кубі ще раз? Не впевнений, можливо, через деякий час. Тоді я б орендував якесь «шевроле» 1950 року випуску і вже сам, без гіда, катався б по Острову Свободи.
Що чекає на Кубу в майбутньому? Період відлиги вже почався. Встановлено дипломатичні відносини зі Сполученими Штатами, на Кубі суттєво побільшало американських туристів.
А враховуючи географічну близькість – від США до Куби всього 160 кілометрів через море – американська експансія неминуча, питання тільки в часі. Усе прискорить відхід у небуття братів Кастро. І тоді я б на місці американців проводив пізнавальні екскурсії – що таке місячна зарплата у 20 доларів. Це про переваги соціалізму й імперіалізму.
А далі Куба стане чимось на зразок Домінікани. Причому мені здається, що американці підтримуватимуть міфи про комуністичних лідерів задля гарного маркетингу, збережуть на вулицях старі автомобілі, бо це й історія американського автопрому. Адже основним туристом стануть американці.
