Василь Біленко
Надвечір ми кинули якір у бухті біля мису Суніо. Це популярне місце серед яхтсменів. По-перше, воно захищене від північного вітру мелтемі, який часто додає турбот вітрильникам наприкінці літа. А по-друге, через храм Посейдона, який височіє на скелі вже друге тисячоліття. «Сансет біля храму Посейдона, – зазивають рекламні каталоги, – один із найкращих заходів сонця у світі».
Частина команди підкорилася рекламі й попрямувала на човні до берега дивитися на диво природи. Я вирішив спостерігати за рухом світила через призму склянки з вином. Налив холодного білого, щойно з холодильника. Келих покрився потом, і я теж. Це один із випадків, коли думаєш: а життя таки вдалося!
Сонце поволі хилилося до горизонту, забарвлюючи все навколо у теплі золотисті кольори. Навіть неозброєним оком було видно купу туристів, які товклися біля храму, вибираючи найкращі місця для селфі. Сонцю скоро набридла фотосесія, і воно пірнуло в море спати. Останні автобуси, забравши туристів, спускалися по звивистій дорозі, щоб розвезти мандрівників по готелях. З’явилися перші зорі, із кожною хвилиною вони все яскравіше розгоралися на почорнілому небосхилі.
Вітер теж ущух, утомившись за день роздувати вітрила. Залишилася тільки невелика хвиля. Вона набігала з моря і розгойдувала яхти, на яких повмикали якірні вогні. І тепер лише за цими білими вогниками на верхівках щогл можна було розрізнити судна на стоянці. На березі машини розрізали темряву фарами, порушуючи нічну ідилію спокою і умиротворення.
Згадалося, як чотири роки ми також стояли тут, очікуючи нашу подругу, яка мала прибути сюди з аеропорту. Очікування скрашували гамірним застіллям, і, коли настав час їхати на берег, вибрали найтверезішого добровольця: кремезного бородатого хлопця із солідним черевом у червоних спортивних трусах. У темряві він нагадував нам воїна стародавньої Еллади. «Воїна» озброїли ліхтариком, заштовхнули на човна і відправили у ніч.
Він повернувся через півтори години (хоча до берега плисти не більше 5 хвилин), вдало виконавши місію – із подругою. І повідав історію нічного пошуку:
– Щойно пристав до берега – як побачив машину, що зупинилася біля пляжу. Подумав, що то таксі приїхало з аеропорту, і сміливо рушив назустріч, – інтригуючи, почав свою розповідь товариш. – Посвітив ліхтариком – аж то парочка прилаштувалася для романтичного побачення. Трохи їх налякав, перепросив, подався в один бік, а вони в інший.
– Бачу, знову якась машина їде, – продовжує «воїн». – Це вже, думаю, точно таксі: кинувся наперейми, як морський піхотинець. Свічу у вікно машини – а там знову ті двоє! Глипають на мене переляканими очима. Хлопець по газах і давай ходу звідси. Не знаю що він подумав, але так можна й охоту до дівчини відбити. Таксі ж зустрів лише з третьої спроби, – під загальний сміх завершив історію «воїн».
Чотири роки минуло, а наче вчора це було. Я підлив собі винця і закурив. Стало трохи сумно, але водночас і гарно. Храм Посейдона світився на скелі у променях прожекторів. Цікаво, скільки він побачив на своєму віку…
Зморив сон, і я постелив просто на палубі. Улітку краще спати надворі, аніж у жаркій каюті.
Прокинувся серед ночі. Зовсім тихо, вщухли розмови на сусідніх яхтах, і тільки хвиля лагідно терлася об яхту, нагадуючи, що ми стоїмо на воді. Храм уже «вимкнули», вийшов повний місяць і залив бухту сріблом. Тишу порушило голосне хропіння на сусідньому катамарані…
Що може бути кращим за літній ранок на яхті? Прокинувся – і зразу плигаєш у воду. А вона така ніжна, така приємна, як колиска у дитинстві.
Поки не жарко, вирішили з товаришем сходити до Поседойна. Сіли на надувного човника – «тузика» по-морському, завели мотор і домчали до берега. Витягли «тузика» на пляж, десь метрів на десять від краю води. Я прив’язав мотузку від човна до каменя, що стирчав серед пляжу. На гору підіймалися вузькою стежкою серед колючих заростів, які боронили від нас храм. Восьма ранку, начебто ще й не гаряче, а піт струмками тече по всій площині тіла. Згадав холодне вечірнє вино. Ось воно, виявляється, де.
«Храм відкривається о дев’ятій», – читаю на табличці, прикріпленій до сітчастого паркану, яким огороджений Посейдон.
– Може, по каві? – заходимо до ресторану, розташованого неподалік.
У ресторані снували працівники.
– Ми ще не працюємо, – відмовили нам.
Приїхав перший автобус, із нього висипало зо два десятка туристів, які також хотіли потратити свої гроші на ранкові напої. Та греки були незворушні: відкриваємося о 9-й.
Дивно, у них криза, а грошей не хочуть… Замість кави насолоджуємося краєвидами: з трьох сторін мису Суніо видніється синє море, укрите ледь помітною ранковою імлою. У піску, майже під ногами, купалися куріпки (офіційна назва – європейські кеклики), чепурилися, обсипаючи себе пилом.
Дев’ята! Нарешті дорога до храму відкрилася. Ми заплатили по 8 євро за вхід, походили повз античні колони, пофотографувалися, почитали історію цього місця і рушили назад.
На пляжі на нас чекав сюрприз. Камінь, до якого був прив’язаний човен, омивався водами Егейського моря з усіх боків. Приплив! І хоча висота припливів у Греції не більше півметра, цього вистачило, щоб затопити півпляжу. Проте наш човен хтось дбайливо відтягнув на сушу, поставивши мало не під двері прибережної таверни.
– Давай зайдемо, кажуть, тут вино домашнє продається, – запропонував своєму супутникові.
Усередині поралася жінка, із відвідувачів – ми самі, очевидно, перші за сьогодні.
Вітаємося, пояснюємо англійською, що хотіли б вина купити.
– І хліба, – нагадує товариш.
Та жінка по-англійськи розуміє так само, як я по-грецьки, тобто ніяк. Але мову жестів ще ніхто не відміняв. Застосувавши всі свої акторські здібності (щоправда, їх у мене небагато), нарешті досяг мети.
– А, вино! – розуміюче усміхнулася жінка і поманила мене рукою в куток зали. Там стояло щось середнє між умивальником і комодом, із якого стирчали дві трубки із кнопочками над ними. Жінка поклала паперову серветку під трубки й натисла одну з кнопок.
Із трубки полилося червоне.
– Таке ти хочеш? – запитала мене жінка грецькою, але я її чудово зрозумів.
– Ні, я хочу біле, – показав на іншу трубку.
Жінка взяла порожню пластикову пляшку, натисла кнопку, і рідина солом’яного кольору поволі заповнила посудину.
– Будь ласка, – простягнула мені пляшку.
Я швидко поділив кількість вина на членів команди, включаючи жінок і дітей, і попросив ще.
Жінка дістала із холодильника пляшку з водою, воду вилила на підлогу, а замість неї запустила вино.
– Давайте ще, – не зупинявся я.
Вона усміхнулася, принесла із підсобки порожню посудину і поставила під трубку.
– Хліба не забудь, – нагадав товариш.
– І хліба ще нам треба, – показав я пальцями на рот і зімітував жування скоринки.
Три літрові пляшки вина і хлібину жінка поклала в пакет.
– Скільки з нас? – дістаю гроші з гаманця
– Два євро. І то тільки за хліб, – тицьнула пальцем у хлібину.
– А вино?
– Подарунок! – замахала руками як сигнальник на кораблі.
Стало незручно. По-перше, врятувала наш човен від втечі (а це вона витягла його на берег), а по-друге, взяти три літри вина на дурняк не дозволяли залишки совісті. Після тривалого торгу ми вклали їй у руки 10 євро, забрали пакет із покупками, сіли в човен, завели мотор і рушили до яхти.
Назустріч прекрасному літньому дню і новим пригодам.
