Коли я був студентом і займався гірським туризмом, гори Середньої Азії були заповітною мрією і верхом бажань туристів та альпіністів. Доступніше було їздити на Кавказ. Після закінчення університету я таки назбирав достатньо грошей і пройшов підряд два походи по Паміро-Алаю і Фанських горах. Після походу 4-ї категорії складності на Памірі я добирався на перекладних, щоб зустрітись з групою для походу в Фани. Дорогою від’їдався, як міг. У туристів такий стан називається «яма шлунку». На східних базарах все дають куштувати. Там я і підхопив дизентерію. Та продовжував іти, а навантаження були чималі. Тоді я схуд так, як більше ніколи в житті. Попри всі негаразди, Фанські гори запам’яталися мені як найкрасивіші з усіх, що доводилося бачити. Пройшло 27 років, і ми з дружиною вирушили в Таджикистан, щоб ще раз насолодитися красою гірських озер та засніжених вершин
Микола Іващенко, фото автора
Ми в‘їхали в Таджикистан з Узбекистану через прикордонний перехід Айбек за 40 км. від Ташкента. В країні взагалі нема міжміського транспорту. Цю функцію взяли на себе приватні таксисти. Вони працюють приблизно як маршрутки. Курсують на певних відрізках, коли набирається повна машина, ціна одна, бажаєш їхати відразу – сплати за порожні місця і їдь. Дороги платні, бензин коштує приблизно, як у нас. Переїзд у 270 кілометрів з міста Ходжент до Пенджикента по горах на Тойоті РАВ 4 обійшовся нам по 20 доларів з людини.
Дорогою зупинялися в гарних місцях, куштували айран і курт. В Пенджикенті ми зареєструвалися у відділенні міліції. Українцям не потрібна віза, але упродовж 3-х днів необхідно зареєструватись.
Подолавши бюрократичні перепони, нарешті вирушили в гори до альптабору Артуч. Приблизно за годину від альптабору ми піднялися до одного з найкрасивіших озер Фанських гір – Чакурбак. Воно настільки красиве, що для того, щоб побачити одне це озеро, варто було подолати всі описані складнощі.
Взагалі в Фани ходять, щоб милуватись озерами. Тут є кілька систем озер в різних долинах з водою різних кольорів. Чакурбак – бірюзове, Алаудинське – прозоре і голубе, Велике Алло – яскраво синє.
Гори тут теж нічогенькі.
В районі 10 п’ятитисячників. Після революцій і переворотів в Таджикистані ще нема туристичного буму. Поки що не треба купувати дозволи на вхід в національний парк, платити за місце для намету.
Місцеве населення дуже гостинне. Щиро запрошують в гості, пригощають. В деяких місцях пастухи з гордістю кажуть, що у них не можна купити продукти за гроші, вони їх вам можуть тільки подарувати. Для таких випадків добре мати з собою цукерки для дітей і цигарки для дорослих, щоб можна було хоч щось подарувати у відповідь. Я робив маленькі фотосесії. Тепер розсилаю фотокартки. Майже всі розуміють російську мову.
Фанські гори славляться своїм особливим кліматом. Тут влітку майже не буває дощів і дуже багато сонця. На висоті ми кілька разів на день мастилися сонцезахисним кремом і постійно ходили в сонцезахисних окулярах.
Ще одна складність, з якою ми зіткнулися, плануючи свій маршрут, – відсутність інформації в мережі. Раніше, 20-30 років тому, спортивні групи, що ходили тут у походи всіх категорій складності, в обов’язковому порядку повинні були зробити і захистити звіт.
Тільки після цього керівник і учасники могли отримати довідки, що давали їм право на участь у походах більш високої складності. Ці звіти зі складних походів оформлювалися майже як дисертації науковців. При туристичних клубах існували бібліотеки, в яких наступні групи могли користуватись звітами при підготовці і плануванні маршрутів.
Останнім часом спортивний туризм втратив підтримку держави і тримається на голому ентузіазмі. Комерційні структури повідбирали приміщення у туристичних клубів, де зберігалися бібліотеки звітів. В популярних районах, де спортивні групи не припиняли ходити, в останні роки звіти складалися в електронному вигляді і викладалися в мережу, тому інформація є.
Оскільки в Фанах досить довго не ходили в зв’язку з політичними переворотами в Таджикистані, останнім часом тут активно розвивається тільки комерційний трекінговий туризм, а його власники не зацікавлені в викладанні зайвої інформації для самостійних мандрівників. Нам допоміг багаторічний досвід гірських походів і те, що я уже ходив в цьому районі і приблизно орієнтувався.
Наш похід тривав 14 днів. Маршрут був практично лінійним і пройшов по найкрасивіших озерах Фанських гір. Подорож удвох, порівняно з походом у групі, має свої недоліки і переваги. Удвох ми повинні нести більш важкі рюкзаки, тому що групове спорядження, таке, як аптечка, кухонне приладдя, важить однаково для двох і для групи, ми не можемо ефективно використовувати страховку і вимушені відмовитись від технічно складних перевалів, бо, якщо один буде серйозно травмований або зірветься, сил другого недостатньо для ефективної організації рятувальних робіт.
Але переваг теж немало. У нас з дружиною повна психологічна сумісність, тому ми вибираємо той темп руху, який нам подобається, за бажанням змінюємо маршрут або затримуємося в якомусь гарному місці. З моєю любов’ю до фотографії це особливо важливо, також це значно підвищує безпеку в подорожі, адже ми самі контролюємо своє самопочуття, ступінь ризику і можемо зупинитись, коли вважаємо це потрібним, а головне, удвох ми більше бачимо.
Туристична група – це колектив, маленький острівець твоєї країни, що подорожує разом з тобою, компанія, що спілкується сама з собою, а коли нас тільки двоє, місцеві жителі більш схильні до спілкування з нами, а ми – до спілкування з ними.
Нас запрошують в гості, підвозять, чимось пригощають, і кожен раз ми насолоджуємося розкішшю спілкування, безпосередньо торкаємося культури, звичаїв, думок. Бачимо, скільки хороших, щирих людей живе в світі.
В Таджикистані гостинність місцевих жителів нас просто вразила. Коли ми попросили в горах хліба, господар запросив нас на достархан – велике ліжко в затінку, пригостив чаєм, кращими солодощами, що були в домі, гарячим обідом і тільки після цього подарував хліб.
Дім був дуже бідний, порівняно з тими, в яких живемо ми, просто глиняна халупа, але які щедрі, чисті душею люди в ній живуть. Цей чоловік разом з хлібом дав мені віру в людей.
Ще одна особливість Таджикистану – це те, що тут майже не працюють звичні нам інформаційні технології. Значна частина інформації з інтернету виявилася або застарілою, або недостовірною. Сталих цін на туристичні послуги нема, особливо для іноземців. З них намагаються взяти вп’ятеро, якщо добре поторгуватись, візьмуть удвоє, якщо ти заприятелював з місцевим, і він поторгується за тебе, візьмуть реальну місцеву ціну, якщо сильно заприятелював – подарують.
На завершення можу сказати, що після другої подорожі в Фанські гори, закохався в красу озер і мудрих душевних людей ще більше. Мене з новою силою тягне в ці прекрасні гори. Тому планую зібрати групу і провести похід по Фанах у кінці червня наступного року.
