Василь Біленко
Малюнки Ігоря Лук’янценка

Київ, лютий, короткі сірі дні, брудний сніг. Але ми їдемо до Хорватії на яхті! Щоправда, через три місяці, на травневі. Ми – компанія чоловіків старшого шкільного віку: від 37 до 65 років.

Хтось має за плечима яхтові походи і в Хорватії, і в Греції, і на Канарах по Атлантиці, і навіть на островах Зеленого мису. А новий друг Толік поїде вперше.

Підготовка до подорожі, можливо, навіть цікавіша за саму мандрівку. Обговорення маршруту, вибір готелів, транспорту.

– Мені поламали ногу, – ошелешив мене на початку квітня дзвінок Ігоря, нашого товариша і члена команди.
– Як поламали? – ледь не впустив телефон.
– По роботі! Я ж не на скрипці граю! – пояснив Ігор.

Ігор – колишній спецназівець, а зараз очолює службу безпеки серйозної компанії. Я уявив, як група зловмисників тримає мого товариша і ламає йому ліву нижню кінцівку і враз стало моторошно.

Відвідав його вдома. Припухле обличчя (упав на асфальт) і нога в сучасному гіпсі – туторі – який фіксує зламане місце. До поїздки залишається менше місяця і за цей період нога точно не зростеться.

– Головне, щоб не набрякала, – пояснює Ігор. – Тому їхатиму лежачи на задньому сидінні. А вже на місці, у Хорватії, якось розберемося. Будете мене виносить і заносить на судно, – сміється Ігор.

Між собою ми нарекли його одноногим «Сільвером» за аналогією з відомим піратом. Бракувало хіба що папуги…

Більше нічого поганого до поїздки не сталося – увесь негатив Сільвер взяв на себе і сповна його використав.

Виїхали порізно, тому перша зустріч компанії після Києва відбулася уже в угорському Хевізі, в місцевій кафешці.

– Привіт! – вітаємося з друзями, які вже хильнули пива. – І нам такого ж! – замовляємо й собі.

На стільці розвалився Сільвер, дбайливо і трохи демонстративно відставивши поламану ногу вбік.
– Обережно, тут моя нога, – закликав він до уваги.

Але вже було пізно: товариш не помітив «перешкоду» і доволі сильно перечепився через пошкоджену кінцівку.

Сільвер заволав від болю, видаючи увесь запас нецензурної лайки.
Та свіже холодне пиво залагодило ситуацію, і за столом запанували мир і дружба.

… Суботній вечір у маринах – найкращий час. Це початок подорожі, початок нових пригод. Яхтсмени везуть по пірсу нав’ючені візки із запасами їжі, напоїв, речей. Щоразу дивуєшся, як стільки краму влазить у порівняно невеликі яхти…

! Yachta -1

На нашій щоглі вже майорить синьо-жовтий прапор, запаси провіанту розкладені по рундуках і на столику в кокпіті з’являється холодне «карловачке» у жерстяних банках.

Команду охоплює збудження, лунають тости, порожні банки міняються місцями з повними.

Двигун увімкнено, він випльовує охолоджену воду за борт, капітан біля штурвалу, команда на швартових, а Ігор напівлежить на лавці й милицею махає берегу. Ми залишаємо марину, щоб повернутися сюди аж через цілих сім днів.

Якір кинули в Муртерському морі – затоці між островом Муртер і материком. Тут досить мілко і немає хвилі. Для першої ночівлі – непогане місце.

Зранку добряче задуло. Не шторм, але вже й не бриз. Хвиля намагається застрибнути в яхту, іноді їй це вдається і тоді витираєш солону і холодну травневу воду рукавом з обличчя. Жарти стихають, обличчя стають напруженими і набувають зеленого відтінку.

– Давайте підемо у Скрадін на річку Крку, там буде комфортніше, – пропоную наш маршрут.

Усі мовчки погоджуються, стримуючи спазми.

…Здається, якась сила просто вимкнула штормовий рубильник: і з бурхливого моря потрапляємо на спокійну воду – на річку Крка. Тут вже не хитає, обличчя набувають природних кольорів і поволі повертається почуття гумору.

Доходимо до марини в Скрадіні, швартуємося, кидаємо трап і переміщаємося на берег.

Останнім залишає судно Ігор. Він вистрибує по трапу на одній нозі і потрапляє до міцних рук товаришів. Тепер наш береговий темп залежить від нього: через деякий час ми вже всі припадаємо на ліву ногу.

Сьогодні Великдень і відсвяткувати його вирішуємо в ресторані, де готують смачну свиню на вертелі. Удень її закладають у піч, автомат прокручує над розпеченим вугіллям і на вечір вона постає у повній красі: із хрумкою скоринкою і ніжно-солодким м’ясом.

– Христос воскрес!
– Воістину воскрес!
Вино, жарти, спогади і плани. І знову вино. Як повернулися на яхту пам’ятають не всі.

Прокинувся від якоїсь метушні в каюті.
– Ніхто не бачив мого тутора? – чути голос Ігоря, який спав на двомісному дивані в кают-компанії.
– І милиці немає. І гаманець десь пропав, – продовжує Ігор сумним голосом перелік втрат.
– Як же ти потрапив на яхту? – цікавимося ми в товариша і чомусь розбирає сміх.

Бо ще вчора ми мало не носили його на руках, гуртом плекали поламану ногу, а сьогодні він не може знайти свій тутор.
– Це чудо! – не втрималися добрі друзі. – Зцілення Ігоря у Скрадіні на Великдень! І сказали йому: Іди! І він пішов!
І команда почала змагатися у найвдалішому жарті.

Після ретельного обшуку яхти всі зниклі предмети було знайдено. Ігор, виявилося, вже може рухатися і без тутора. Місцеву церкву вирішили наректи на честь Святого Тутора.

За п’ять днів ми побували на острові Корчула, де народився відомий мандрівник Марко Поло, на пропахлому лавандою острові Хвар, де з кактусів тчуть мереживні скатертини, здійснили два нічних переходи і дожили до п’ятниці.

П’ятничного ранку ми знову повернулися до Муртерського моря, бо тут на нас чекала розвідана кілька років тому устрична скеля.

Останній день на яхті вирішили побалуватися делікатесами, та ще й безкоштовно.

План був таким: наловити устриць, позасмагати, а прибувши до марини, – влаштувати вишукану вечерю – устриці з білим вином.

Наш товариш Саша роздягнувся догола, обмазався шампунем і вслизнув у тісний чорний гідрокостюм. Ми скинули на воду дайверський поплавок, за ним – Сашу і почали чекати на улов.

Саша професійно займається підводним полюванням, у кращі часи занурювався до 20 метрів на затримці подиху.

Припікало травневе сонце, ставало трохи сумно від закінчення відпустки і на столику якось само собою з’явилися напої, припасені на вечір.

– Щось довго немає нашого годувальника, – мовив яхтсмен-неофіт Толік і налив по склянці травариці – 40-градусної настоянки на травах.

– Я не буду, – заперечив я, – ще до марини треба дійти. Та й на вечір ми все це планували, – вказав на столик.

– А ми й увечері зможемо, – аргументували «бунтарі», розпалені першою чаркою.

За столом посипалися жарти, розмова набула жвавого характеру.

Я намагався зменшити обороти команди (можливо, від заздрості), але марно. У хід пішли навіть напої, куплені додому як сувеніри.

До яхти підплив Саша. Навіть під маскою читалося його здивування ранковому застіллю.

Команда гаряче зустріла товариша, а улов – два відра устриць (у ресторані вони продаються по два євро за штуку) викликав тривалі овації.

Не встиг Саша зняти гідрокостюм, як у його руці опинилася склянка травариці.

У марину прийшли під вечір. Втомлені сонцем і траварицею, але щасливі.

Мені ж кортіло устриць і білого вина, пляшку якого я передбачливо заховав у себе в каюті. Поки Саша, хитаючись, промивав устриці, я охолоджував вино в морозильнику.

Команда розсілася у кокпіті і приготувалася до дійства.

Саша дістав із відра устрицю, розташував у лівій руці і відточеним рухом розкрив панцир. Дістав драглисту субстанцію, з насолодою втягнув у себе, прицмокнув губами і запив білим вином.

– Давай і нам! – затребувала нетерпляча команда.

Спокійний Саша раз за разом розкривав устриці і годував товаришів.

Але алкоголь, прийнятий протягом дня, вніс свої корективи у цей бездоганний алгоритм. Ніж зісковзнув із панцира і встромився в м’якоть лівої руки.

– Здається, зачепило кістку, – незворушно зауважив Саша, передав ніж Толіку і спустився вниз перемотувати руку.

! Yachta -2-1

Успіхи Толіка були помітно кращі: він встромив ніж у ліву руку вже з другої спроби.

І долучився до Саші, який саме завершував надання собі першої медичної допомоги.

Естафетний ніж потрапив до міцних рук Ігоря. Оскільки голод брав своє, а устриці – своє, Толік і Саша вирішили продовжити трапезу в ресторані і залишили судно. Я провів їх до кінця пірсу й повернувся на борт.

Ігор сидів у купі понівечених устриць. Із люттю, яка переходила в безумство, він лупав устриці, немов ті таїли в собі чорні перлини. У напівтемряві Ігор нагадував печерну людину, яка добуває вогонь.

Удар, ще удар! Ось зараз вже посиплються іскри. Але замість полум’я на палубу бризнула кров.

Бля! – несамовитий рик, виданий добувачем перлів, заглушив усі звуки в марині. Здавалося, навколо все застигло, намагаючись розгадати причину цього нелюдського крику.

Втомлений нерівною боротьбою з устрицями, Ігор спробував спуститися в каюту, але, перечепившись через високий поріг, що відділяє кокпіт від сходів, рухнув донизу. Запанувала зловісна тиша…

Зранку наша яхта Oceanis 43 випуску 2009 року нагадувала корабель її Величності «Вікторію», який щойно вийшов переможцем у Трафальгарській битві (там, де загинув адмірал Гораціо Нельсон).

По всій яхті валялися рештки устриць, палуба була рясно пофарбована кров’ю. Криваві сліди виходили і за межі нашого судна. По відмітках на трапі й пірсі можна було відстежити нічні пересування любителів делікатесів.

За столиком тихо сиділи Саша, Толік та Ігор. У правих руках вони тримали чашки з чаєм, а лівими, перебинтованими, розмішували ложечками цукор.

Добре, що наша відпустка закінчилася…

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ

5 × 4 =