Леся Москаленко

Ми їдемо до Кракова. Причин кілька. По-перше, там живе моя сестра, яку я не бачила хтозна скільки, по-друге, у Кракові я завжди була лише проїздом, один день. Тепер у нас буде аж шість днів, аби пізнати місто

День перший, втомливий

Після переходу кордону прибуваємо до Кракова о першій ночі і зразу лягаємо спати. Перехід кордону змучив нас, виглядало це так: на Краківці кількакілометрова черга, зразу їдемо до Грушева. Там таке саме. Черга майже не рухається. Це годин на 10. Мозок гарячково працює, бачу, що всі машини місцеві, ми та ще одні кияни, які їхали з Рави Руської і вже стоять шосту годину, оце і всі, мабуть, туристи. За що ж туристам така кара?…

Іду до прикордонника, який ходить уздовж колони автівок. Питаю, чи є окрема черга для тих, хто не належить до малого прикордонного руху. Він не особливо реагує. Кажу, що ми туристи і при цьому – журналісти. Потім кажу, що у нас оплачений готель. «З цього треба було починати», – каже він і просить показати підтвердження, що готель є і за нього заплачено. Після цього він комусь телефонує (о щастя!!!) і ми без черг проходимо аж до того місця, де починається польська сторона. Там стоїть приблизно 15 автівок.

Ми стояли дві з половиною години. Шлагбаум відкривався кожні десять-п’ятнадцять хвилин. Але, нарешті, ми в Польщі. Нас відпускають і… Машина глохне. «Акумулятор впадв» з філософським виглядом відзначає польський прикордонник. Та варто нам відкотити автівку вбік, як з отих місцевих драндулетів вискакують одразу кілька водіїв з всім необхідним, аби завести розряджений акумулятор. У них усе з собою. Через хвилину ми вже їдемо.

Краків

Наш готель Hotel Kracow Residence в районі Казімеж на вулиці Старовісельній, у старому центрі міста, знайти його було неважко. Вікна виходять на вулицю, де ходить трамвай, купа людей та автівок. Але вікна мають звукоізоляцію, тож це нам не заважає. Якщо іх не відкривати, звісно.

Кафе на площі Ринок
Кафе на площі Ринок

Готель вибирали довго, апартаменти, які ми заздалегідь надивилися, хтось встиг забронювати до нас. Гарне і відносно недороге житло в центрі Кракова бронюється завжди. Туристів повно, особливо на площі Ринок і прилеглих вуличках. Голосніше усіх кричать і більше усіх поглинають випивки англійці. До речі, в костелах, замках, музеях ми їх майже не зустрічали. Схоже, їхній профіль – алкотури.

Уранці після приїзду у наші двері уже гупає моя сестра, вона ще вчора нас чекала і має неабияку програму. Спочатку ми з нею їдемо забирати її малу з садочка. Тож перша моя краківська екскурсія – до садочка. Їдемо трамваєм, дорогою сестра розказує, що садочок звичайний, польський, з дуже гарними виховательками і таким меню, що вона іноді сама шукає в інтернеті, що ж то за страви такі.

Як доказ, сестра показує мені електронного листа з садочка з вибором страв (п’ять видів меню) на наступний день, такого листа батьки отримують щовечора. Звичайне меню, вегетаріанське, безглютенове, ще там якісь. А ще дітям на перший підвечірок дають тістечка і фрукти. Клас! Це вам не вінігрет з вареною котлетою!

Після візиту до садочка ідемо з дітьми в музей машин, де представлені різні механічні штуки. Дорогою купуємо кілька чімнікейків, ми їх потім називали бовдуркейками. Повечеряти в перший наш день в Кракові вирішуємо з шиком – в італійському ресторанчику на площі Ринок. Бронюємо столик. До вечері ще кілька годин. Сестра пропонує піднятися на повітряній кулі. Завжди мріяла, мовляв, але досі не піднялася.

Вавель з повітряної кулі
Вавель з повітряної кулі

Куля літає біля Вісли, вона підіймається на 150 метрів і потім повільно обертається, щоб пасажири могли побачити краківські панорами з усіх боків. 150 метрів ніби і небагато, але мені якось ноги прикипіли до хисткої долівки. Та зрештою розкішна панорама Вавелю пересилила страх. Як же гарно! На висоті прохолодно, головне, фотографуючи, не метнути замерзлими пальцями телефона з висоти…

Італійський ресторанчик нас не розчарував. Вишукані супи, рибна запіканка, салати, десерти, домашній лимонад і пляшечка вина. На сімох вийшло сто доларів.
Пішки повертаємося до свого готелю. Назустріч люди-люди… Це місто спить колись?

До Вавелю

Ми хочемо побачити Вавель і «Даму з горностаєм». Діти хочуть побачити Вавель, печеру дракона і Горностая з Дамою. Звичка рано вставати дається взнаки. Підхоплюємося о пів на сьому, це по нашому, а тут це пів на шосту. Та спати не хочеться, хочеться кудись бігти. Біжимо спочатку на сніданок, потім до Вавелю.

008

У замку ще все зачинене: і королівські покої, і костел, і квиткові каси. Тому годинку гуляємо внутрішніми двориками і милуємося, як підіймається над Краковом осіннє сонце. Ми перші в черзі до кас. Купуємо чотири різних квитки – один на Даму, інший – до королівських покоїв, ще один – до печери Дракона і останній – до костелу, де поховані польські королі. Людей мало, це мені подобається. Основна маса навалить після одинадцятої ранку.

Починаємо з Дами та королівських покоїв. До Дами можна підійти ближче, аніж до Джоконди в Луврі. Дама розкішна! Горностай теж! Тло картини чорне, бо матінка польського вельможі, який колись купив їй в подарунок цю картину вважала, що ніжне тло картини, намальоване Леонардо нікуди не годиться і наказала полонто «поліпшити».

Далі переходимо до королівських покоїв, неможливо відійти від трохи потьмянілих гобеленів. Неймовірно, що такі досконалі пейзажі, людей, екзотичних тварин та фрукти хтось виткав вручну! На гобеленах, окрім королів, полководців, баталій, мисливських сцен, є екзотичні дерева та тварини, які вельможам, напевне, привозили купці-мореплавці. На одному гобелені ми навіть видивилися сумчатого вовка, якого вже давно не існує в природі.

Ідемо до костелу. Величні темні склепіння, гробниці королів. Піднімаємося на дзвінницю. Звідси Вавель – як на долоні. Виходимо з замку через печеру дракона і берегом Вісли ідемо на свою Старовісельну. В небі бовваніє куля, на якій ми вчора підіймалися. Зустрічні натовпи валять до замку.

Десь вже на підході до Старовісельної, блукаємо вулицями, заходимо до маленької грецької крамнички, несподівано для себе купуємо фети, оливок, пасти з баклажанів. Буде грецький вечір. Наступного ранку переїздитимемо до іншого готелю. Та вранці ще встигаємо прогулятися вуличками і зайти до Базиліки Божого Тіла. Там недільна служба, людей повно, дітки стоять біля священника, який читає проповідь. Час від часу він звертається до них, щось питає. Прихожани – великими родинами, найменші дітлахи повзають під лавками.

Священник хоче донести до них думку, що віра надійно зберігається в серцях, а не в храмах. Для наочності він розповідає про поганого чоловіка Сталіна, який зніс в Москві собор, на місці якого потім збудували басейн. Ми цю історію знаємо, і вандальських маразмів у ній було ще більше, аніж розповів своім прихожанам отець. На місці собору збиралися звести «дом совєтов», на якому мала стояти колосальна скульптура Леніна, та ще й обертатися на всі боки, ніби оглядаючи безмежні простори «побєдівшего соціалізма».

Перебираємося до лісу. Хто така ягуарунда

Наступні дві ночі проведемо за містом, на околиці Вольського лісу. Вибираємося з центру Кракова з суперечливими відчуттями: з одного боку, шкода виїздити з галасливого міста, де снують туристи, пахне чімнікейками, а на кожному кроці ресторани та крамнички. А з іншого боку відчуваємо певну полегкість, бо можна буде менше бігати, виспатися вночі, під вікнами не гримітимуть трамваї та автівки, не горлатимуть туристи. Та й інший Краків побачимо.

Принаймні, ми на це сподіваємося, переїжджаючи мостом через Віслу. Через двадцять хвилин потрапляємо до іншого світу, де пахне вогким лісом, де лише кілька автівок на дорозі, а навколо – поля та пагорби, вкриті деревами. Ліворуч від дороги – річка, згодом починається приватний сектор.

Особисто мене це тішить, бо я живу в будинку і люблю спати у повній тиші. Але це усього десять кілометрів від центру міста, така собі краківська Конча-Заспа.
Будинки не схожі на палаци, ділянки невеликі, все добротне. Напевне, тут і мешкають власники краківських магазинів, ресторанів та готелів. До речі, наш готель Villa Zakamycze коштує удвічі дешевше, аніж готелі в центрі.

Але як його знайти? Жодних вказівників, та і навігатор, схоже, розгубився у нетрях приватного сектора. Напитавши дороги у місцевих, заїжджаємо у ще вужчі вулички. Ідемо попід лісом. Оце він і є – Вольський ліс, тут вже немає міського смогу, дихається легко.

Нарешті наша вілла, просто під лісом. Схоже, ми єдині постояльці. Аж не віриться, що ще півгодини тому ми проминали юрби туристів та автомобільні пробки. Наш номер дуже просторий, в готелі є сауна і невеличкий басейн, тераса та затишний двір, де під великими соснами та ялинами приготоване усе необхідне для барбекю. Та ми ним не скосталися, просто не вистачило часу.

Поки на вулиці не стемніло, хочемо до лісу. Запитуємо про чай, і отримуємо його через хвилину. Персонал готелю надзвичайно привітний, пропонують чай, барбекю, розтопити сауну, підігріти басейн. Ми кажемо, що ідемо до лісу. Вони радять нам неодмінно відвідати зоопарк і копець Пілсудського. Хапаємо рюкзаки і вперед!

Стежка в ліс – за кілька будинків від нашого готелю. Спочатку ліс звичайний, та по мірі заглиблення у нього, стає густішим, звуки з приватного сектора завмирають вдалині, і ми починаємо чути, як говорять дерева, шепочуть, гудуть, аж моторошно стає. Ліс дуже чистий і виглядає абсолютно диким, на пеньках ростуть товсті опеньки, чомусь їх ніхто не збирає.

У дикому лісі прокладено доріжки-маршрути, на роздоріжжях – вказівники, а упродовж маршруту розмітка на деревах. Доріжки тут для пішоходів та велосипедистів. Останні пролітають на шаленій швидкості, перескакуючи через пагорби і колоди. Хоч як ми не трималися свого маршруту, та все одно заблукали і до зоопарку прибули аж надвечір, пройшовши замість кількох кілометрів, аж вісім. Мабуть, занадто відволікалися на опеньки.

20151026_094021
Альпаки в зоопарку «Ти на мене не плюнеш?»

Вирішуємо завтра встати рано і після сніданку одразу в ліс – на копець Пілсудського, звідки відкривається неабиякий вид на околиці та в зоопарк. Так і зробили. Та тут наша родина розділилася – частина подалася на копець, ну а ми з донькою до зоо. Скажу відверто, я люблю зоопарки в цивілізованих краінах. З дитиною в яких лишень не були, і донедавна нашим фаворитом залишався віденський зоопарк. Але краківський не гірший! Менший і без особливих понтів, але колекція тварин тут розкішна. І усі вони виглядають задоволеними та здоровими.

Тут ми вперше побачили каракала, ягуарунду, червоного вовка, яких лишилося дуже мало у світі, хірару, снігових барсів. Дуже цікаві таблички біля кожного звіра. Так біля снігових барсів табличка повідомляла, що їм тут настільки добре, що через рік вони приводять кілька дитинчат, які передаються у інші зоопарки світу. І краківський зоопарк практично наводнив сніговима барсами усю Європу і не тільки.

А біля помешкання сивочолого лева було написано, що йому аж 19 років, він іноді потребує самотності, і адміністрація просить ставитися з повагою до цього сеньйора.
Сеньйор справді виглядав дуже роздратованим, мабуть, тому, що біля його домівки довго стовбичило двоє німців, а він, може, хотів подумати насамоті. Тож ми біля нього довго не затримувались і подалися далі, дивитися на годування слонів.

57610
Плодючі снігові барси

Слонів чомусь не годували у вказаний час, зате погодували усіх котячих. Стало зрозуміло, чому вони такі задовлені життям – кожна рись чи барс отримали кілька дебелих курячих тушок, а леви й тигри шмат м’яса, як теляче стегно.

Ми тричі обійшли увесь зоопарк і дуже задоволені пішли через ліс до нашого готелю, дорогою купивши парочку «запіканок» з сиром. Ми знову заглиблювалися у вогкий шепітливий ліс, але до нас ще довго долинали рики великих котів та інші звірячі звуки.
Інша половина нашої родини рвалася до людей, тож вечеряти поїхали до Кракова, цього разу до ресторану тайської та японської кухонь. Супчики том-ям, суші та усілякі темпурі. І знову усімох вклалися у сто доларів.

Величка. Льодяники від клаустрофобії

Ми знову перебираємося, тепер до Велички. Це моя давнішн мрія – спуститися до соляних копалень. Це останні дні нашого перебування у Кракові, тому на «десерт» у нас заброньовано номери у гарному готелі Turówka Hotel&Spa біля копальні солі. У Величці атмосфера зовсім інша – курортна. Прогулюються німецькі, французькі та британські пари, ніхто не волає напідпитку. Все респектабельно.

1828410_109_z
Turówka Hotel & Spa

Лишаємо речі в готелі і рушаємо до копальні. Вагаємося, до якої екскурсії приєднатися – до польської чи англійської. Польська нам рідніша і ближча, тому ідемо з поляками.
Спускаємося на неймовірні глибини, ідемо вузькими переходами, періодично потрапляючи у величезні зали та колосальні печери з підземними солоними озерами.

2171_cerkov_v_soljanoj_shahte_v_velichke_bolshoj_razmer

Вразив і підземний собор зі статуями з солі, алтарем із солі та люстрами, де замість кришталю – сіль! Просто гномські копі Морії з Володаря Кілець! Дійсно вражаюче!
Кілометри підземних коридорів, що видовбувалися століттями. Ну як можна таке видовбати, не маючи жодної техніки? Десь на якомусь кілометрі нашої екскурсіі, на самому глибокому рівні мені стало аж трохи млосно від думки про товщу землі над нами, але дістала льодяники, подивилася на веселого екскурсовода і попустило.

wieliczka-1

Цікаво, що діти наші анітрохи не боялися, ходили підземними коридорами, як зачаровані, особливо, коли нам розповідали про привида в копальнях. Наша тригодинна підземна екскурсія закінчилась посиденьками в підземному ресторані та підйомом в ліфті, де аж у вухах свистіло. Дивовижно, як поляки перетворили соляні шахти на унікальну атракцію, та навіть більше – окрім маршрутів для екскурсій, в цих підземеллях є здравниця з рецепцією, кімнатами для сну, басейнами, рестораном та інтернетом.

Лікують тут хвороби дихальних шляхів: від астми до закладеності носа. Береш книжечку чи планшет і дихаєш чистим, просякнутим сіллю повітрям. Ми, щоправда, у здравниці не побували, відвідування підземного курорту не входить до маршруту екскурсії.

salt-mine-wieliczka
Копальня солі у Величці

Загалом, Величка залишила дуже приємне враження, як і уся наша подорож. Краків має багато обличь, кілька з них ми тепер знаємо!

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ

fifteen − 11 =