Більшість українських туристів приїздять до тайської столиці Бангкок як перевалочного пункту на шляху до одного з численних морських курортів. Або, у крайньому разі, – затримуються тут на деньок, аби мати бодай якесь уявлення про цей надсучасний мегаполіс. Водночас екзотичних принад у самому місті та довкола стільки, що не пошкодуєте, якщо залишитеся тут набагато довше
Володимир Ільченко
Базарна екзотика
Відчути дух східної країни найкраще на базарі. У Таїланді вельми популярна торгівля всіляким крамом із човнів.
На плавучий ринок Дамноен Садуак, що за сто кілометрів від Бангкока, можна дістатися кількома шляхами. Найекзотичніший – автобусом, а потім човном по каналу. Сама подорож по водній магістралі, що пролягла через тропічні ліси та екзотичні поселення, збагатить ваші враження й сторінку на Фейсбуці такими знімками, що всі знайомі ахнуть. А базар – це щось справді унікальне, заради чого варто летіти на край світу.
Тут торгують прямо з човників або на березі – усім, що тільки можна купити в східному світі. Навіть зміями…
Японська туристка, що йшла переді мною, вражена нагромадженнями тайської екзотики, випустила з рук фотокамеру, яка впала в не зовсім прозору воду каналу. Дівчина ледве не заплакала, почала емоційно пояснювати своє горе якійсь торговці, показуючи на воду.
«Спокійно, – сказала торговка, – не ви перша, не ви остання»…
Зателефонувала комусь по мобільному, за хвилину з’явився готовий до таких послуг чоловік, і після нетривалого узгодження ціни («Розумієте, пані, це нелегка робота – діставати з мулу випущені гаджети…») фотокамеру було піднято на поверхню. Японка була просто щаслива.
Разом із нею раділа ще із сотня туристів (у тому числі і я), котрі співпереживали, зібравшись довкола.
Якщо у вас обмаль часу, постарайтеся знайти кілька годин на відвідання «звичайного» міського базару в Бангкоку. Радити щось купувати – мабуть, марна справа, для цього, напевне, і всього журналу замало буде. Особисто я придбав собі суперсмачне тайське манго, фрукт дракона (пітахайю) і кокосові чіпси. Свіжий славнозвісний дуріан – так і не наважився спробувати, куштував тільки в сухому вигляді. (Свіжий фрукт має вельми специфічний запах, хоча, як стверджують місцеві, «делішес».)
Парки, храми, тиша і спокій…
Особисто я не дуже люблю принади сучасного міста – віддаю перевагу природі. Хоча, безперечно, урбаністичні краєвиди тайської столиці варті уваги.
Туристичне Управління Таїланду надало українським журналістам можливість переконатися, як тайці бережуть свої минувшину та зелені багатства – ліси, парки, садово-архітектурні витвори.
За сто кілометрів на північ від Бангкока знаходиться давня столиця Таїланду Аюттхая, де розташувався екзотичний національний парк. Це комплекс зі стародавніх храмів – пагод, великих і малих скульптур Будди, залишків палацу. Місто процвітало з ХІV до ХVІІІ століття і вважається, що було найбільшим у світі. Аж поки його розгромили війська сусідньої Бірми.
Тайці пишаються заповідником «Ампава Чіанпаттхананурак», у якому зберігаються екзотичні рослини країни, а також виробляють традиційні для Таїланду продукти з кокоса – кулінарні, алкогольні, косметичні. Як-от: кокосовий цукор, кокосове молочко, кокосовий крем, кокосовий лікер тощо. Загалом людина може прожити, використовуючи продукти лише з цієї цінної рослини.
Усе це тут можна придбати, що ми й зробили. Щоправда, слід пам’ятати, що рідини треба пакувати в сумку для багажу (кажу це з власного досвіду: дві пляшечки з кокосовим сиропом довелося залишити в аеропорту, бо я необачно запхнув їх до ручної поклажі).
Деякі парки в Таїланді були засновані їхніми правителями. Так, на початку ХІХ століття в Таїланді правив король Рама ІІ, який був поетом і художником. Він створив парк, який так і називається – Меморіальний парк Рами ІІ, – щоб увічнити те благословенне місце, де він сам народився.
Тут панують ідеальна чистота, тиша й спокій. Звуки видають тільки пташки. На галявинах можна зустріти варанів.
До парків на сході взагалі особливе ставлення. У таких місцях не прийнято голосно розмовляти, реготати, робити якісь різкі рухи. Тут забувають про все суєтне й неприємне, розслабляються й думають про красу і вічність…
Поблизу Ампави зберігся дивовижний храм, що має назву «Ват Банг Кунг» (храм у дереві). Його збудували ще чотири століття тому, і за цей час він обріс корінням та гілками баньянового дерева. І виглядає так, наче розмістився в стовбурі дерева. Усередині храму, як і годиться, – золотий Будда.
Поруч розташувалася композиція зі статуй тайських боксерів – захисників цієї землі (Королівства Сіам) від бірманських нападників. На той час – 1768 рік – завойовники підкорили сусідні землі, проте генерал Таксин, який потім став королем, зібрав бійців і відбив напад. Ці бійці й увічнені на майданчику біля легендарного храму.
Хата з динозавром
Тайці залюбки навчають туристів усіляких екзотичних фішок. За помірну плату можна навчитися куховарити, плести капелюхи та всілякі вироби з пальмового листя й навіть розмальовувати посуд. Порцеляновий цех біля Ампави має не лише крамницю, де продається посуд, розмальований у давньому стилі бенджаронг, – туристи можуть спостерігати за процесом розпису й намалювати щось собі.
Розпис полягає в нанесенні тонким пензликом безлічі ліній, які зливаються у дивовижний візерунок. Мистецтво бенджаронг походить з Китаю і означає «п’ять кольорів».
Ми спостерігаємо за майстринею, яка зосереджено виводить лінії. Намагаюся щось запитати, але вона не реагує – надто зосереджена на своїй роботі…
Інструктор роздає чашки з кришечками, фарби, пензлики, проводить короткий інструктаж.
– Малюйте, що хочете, потім ми поставимо ваші витвори в піч, і завтра можете забрати готовий розмальований посуд.
Що, як правило, малюють українці? Півники, калину, зозульки… Хтось зобразив портрет Шевченка, хтось – Чарлі Чапліна. Мені захотілося відтворити українську хату. А на кришечці – динозавра. Напевне, корова чи кінь виглядали б там більш органічно, але динозаври в мене виходять краще…
Огірок з морського дна
Життя тайського села демонструє громада Бан Нам Чіао поблизу міста Трат. Громада успішно реалізує програму екотуризму, підтримувану міжнародними організаціями, її залюбки відвідують туристи. У селі співіснують послідовники двох релігій – буддисти та мусульмани, які виявляють надзвичайну толерантність одне до одного.
Традиційно мешканці села займаються риболовлею. «Човен для вилову скумбрії не може піймати краба», – кажуть місцеві рибалки. Ця приказка формулює головний принцип тутешнього населення: невтручання у справи іншого. Щось на кшталт «моя хата скраю…» – тільки без негативного підтексту.
Нас посадили у два великі моторні човни й вивезли прямо в море – місце традиційної рибалки. Тут порівняно мілко, як на чорноморському лимані, вода – за тридцять градусів, на дні – товстий шар мулу. Охочі можуть стрибнути з човна й ловити всіляку живність руками.
Охочих небагато. Не всі взяли купальники, та й у мулі колупатися мало хто любить.
Я не гидливий. Моя нижня білизна здалеку нагадує плавки, тож без вагань стрибаю в наповнену морськими істотами воду. Стаю на дно, занурюючись ледве не по пояс у «перину» мулу. Підошва торкається чогось бридкого… Спочатку відсмикую ногу, потім розумію, що то всього-на-всього морський огірок. Обережно намацую живу «ковбаску» руками, дістаю на поверхню, кидаю в човен. Вереск звідки сигналізує, що мети досяг. Дівчата на човні гидливо розглядають невинну морську істоту, найсміливіші досліджують на дотик і врешті – рятують, викинувши за борт.
На дерев’яному майданчику біля причалу нас чекає смачний тайський обід, у приготуванні якого беруть участь всі охочі – звісно, під керівництвом кухара.
Після обіду досвідчена майстриня навчає плести популярні тут капелюхи з пальмового листя. Ці капелюхи (по-місцевому – «нгопи») не лише захищають від сонця, а й відіграють роль парасолі, оскільки не пропускають дощову воду.
У селі можна й заночувати, але в нас такої можливості немає. Вертаємося до міста Трат, з якого на нас чекає пором до острова Ко Чанг.
