Оксана Лігостова, фото автора

«Тепер ти красива», – каже Алі. Він зав’язав мені хустку по-бедуїнськи і відступив на крок помилуватися своєю роботою. Ми вирушаємо в пустелю, і не зайве подбати про дрес-код.

Алі – із берберів, у нього ясно-голубі очі, вицвілі від літ. Його древній народ – корінне населення Тунісу – належить до європеоїдної раси; блакитні очі й світле волосся у берберів не рідкість.

dsc_1994_done
Дорогою в Сахару дегустую чай по-туніськи: з горішками та чебрецем

У кав’ярні край дороги, де він торгує сувенірами, ми зупинилися на шляху до Сахари – попити чаю з чебрецем та мигдальними горішками. Позаду кількагодинний переїзд із півночі на південь країни, коли нескінченні плантації оливкових дерев за парканами з кактусів почали змінюватися на миршавий чагарник. Потім і він зник, пішли якісь нереальні марсіанські пейзажі.

dsc_1974_1
Господиня печери троглодитів

Це знаменита Матмата – берберське містечко посеред кам’янистої пустелі. Пагорби пориті печерами, там живуть троглодити. Буквально це слово означає «печерний житель», і до однієї троглодитської родини ми завітали у гості. Тут явно чекали на нас: прохолодна печерна хатка стерильно прибрана та прикрашена предметами берберського побуту; господиня у святковому національному вбранні охоче позує для фото, розмелюючи кукурудзу на кам’яних жорнах. Не виключено, що вони й справді тут живуть, а не тільки грають виставу для туристів: під ногами вештаються кицьки, а в одній із печерних кімнаток я запримітила газову плитку. Наш гід каже: підземне містечко помалу порожніє, мешканці виїжджають у сучасні житла неподалік. На його пам’яті було 300 печер, зараз лишилося 90.

Якби ж мені більше часу! Я неодмінно зупинилася б тут на ніч, у простенькому печерному готельчику «Сіді-Дрісс» – тому самому, де знімалися «Зоряні війни». Не те, щоб я була фанаткою цього фільму, – просто місце надто вже незвичайне, і візит наскоком до троглодитів лише розпалив мою цікавість.

Але автобус їде далі. На нас чекає Сахара. А ось і ключ до воріт пустелі: пам’ятник встановлений на в’їзді до міста Дуз.

«Усі захопили водійські права?», – жартує гід. Дехто зі старших жінок нашої групи, кому не випадало їздити на верблюді, занервували. Дарма: посадка пройшла успішно, і караван на заході сонця рушає в одногодинну прогулянку барханами.

Процесію супроводжують вершники на конях. «Bonsoir», – заводжу розмову з одним. Хлопця звати Усама, а його арабського скакуна – Султан. Виявляється, він народився в одному з будиночків у цих дюнах; показує рукою на розвалену стіну, занесену піском. Колись бавився тут дитиною, тепер водить сюди туристів на верблюдах, годує маму і маленького брата. Чи думає вчитись, поїхати звідси? «Ні, – відповідає Усама. – Пустеля найкраще місце у світі».

Пізніше в готелі, змиваючи з себе пісок, дивуюся – який він тут дрібнюсінький, як пудра, годиться замість скрабу для обличчя. Я думаю про те, що сказав Усама: що з Дуза можна замовити кількаденну подорож вглиб пустелі. Це моя давня мрія. Чи здійсниться колись?

Назавтра у нас екстремально ранній підйом. Будильник дзвонить о другій тридцять. Досинаю в автобусі. А коли розплющую очі, ніяк не можу збагнути, що це – випав сніг? Ми їдемо через особливий вид пустелі – велетенський солончак Шотт ель Джерід. Кірка солі, яка його вкриває, достатньо тверда, щоб витримати джип. Глибші місця, де можна загрузнути, позначені палицями, що стирчать із солоних калюж.

Нам загрузнути не страшно, ми їдемо прокладеною через озеро асфальтівкою. А от коли її ще не було, тут у солончаку, кажуть, губилися мандрівники і навіть цілі каравани.
Зупинка. Зараз зійде сонце. Не можна прогавити момент. Метушуся зі штативом, шукаю вигідну точку зйомки. А тим часом вогняна куля встигає викотитись з-за горизонту, і міріади кристалів солі спалахують міріадами вогнів.

Ми остаточно прокинулись. Гід квапить: швидше, швидше! Їдемо в столицю оазисів Тозер, там маємо пересісти на джипи і вирушати на сафарі в пустелю, а далі в гірський оазис.

«Оази бувають трьох видів: пустельна, морська і гірська», – слухаю розповідь гіда. На порожній дорозі нас раптом переганяє автівка з європейцями. Гід радіє – гарний знак! До Тунісу починають повертатися полохливі європейські туристи, які зазвичай подорожують індивідуально.

Я дивлюся на силуети Атлаських гір за вікном, фотографую верблюдів, які час від часу неквапом переходять шосе. І думаю про те, що ця поїздка лиш додала пунктів до списку моїх життєвих мрій. Я хочу пожити серед барханів пустелі, а не тільки сходити на прогулянку. Хочу розвідати, що за люди живуть у печерах Матмати. Хочу неквапно насолодитися красою оазисів. Хочу зняти схід сонця над солончаком Ель Джерід і, може, навіть побачити міраж. Туніс якнайкраще надається для таких індивідуальних мандрівок: екзотика Сходу тут переплелася з вільною приязною атмосферою західної цивілізації.

dsc_2311_1
Гірська оаза Шебіка: пальмовий гай і бірюзовий водоспад посеред неозорої пустелі

Отож коли ми приїдемо в Шебіку – справжній куточок раю посеред безмежної випаленої пустелі, де пальми ростуть просто зі стрімких скель, а з ущелини б’є бірюзовий водоспад – я вкину у воду «третього виду оазису» півдинара. Щоб повернутися в цю фантастичну країну знову.

За мандрівку дякуємо компанії Оазис oasis.com.ua

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ

1 × four =