Олег Крук, фото Ігоря Захаренка
Збираючись до Албанії, я поцікавився у знайомих, що вони знають про цю країну. Відповіді отримав досить туманні, переважно пам’ятають іще радянські штампи: бідність, ізоляція, розірвана дружба з СРСР. Однак, то вже історія. Нині країна стрімко звільняється від минулого. Особливу увагу тут приділяють розвитку туризму. Загалом Албанія – це гарний приклад того, як занедбане постсоціалістичне туристичне господарство можна швидко перетворити на фешенебельні курорти
Курорти півночі
Берегова лінія Албанії тягнеться від Чорногорії до Греції – всього майже 450 кілометрів. Крім великої кількості дрібних селищ, на узбережжі можна виділити декілька великих туристичних центрів: Шенджин, Дуррес, Вльора і Саранда.
Шенджин – курорт невеликий, тож на ознайомлення з ним цілком вистачає одного дня. Він виглядає як вишикувані в лінію фасади багатоповерхових готелів. Тут свої басейни, аптеки, салони краси, дитячі майданчики, ресторани, бари, супермаркети – все, що потрібно туристу для безтурботного відпочинку. Між пляжем і будівлями – пішохідна зона. Увечері все це вибухає потужним феєрверком кольорів, звуків, запахів. У багатьох закладах звучить жива музика. Однак «цивілізована зона» займає метрів 500, далі все окуповано «дикунами». Принаймні у серпні курорт відчутно переповнений. А ті, хто звик до кришталево прозорих хвиль, розчаруються: пляж піщаний, мілкий, тож туристи швидко «каламутять воду».
Дуррес розташований лише за 32 кілометри від Тирани. Сусідство столиці призводить до того, що влітку багато столичних жителів їдуть на узбережжя на вихідні чи у відпустку. Однак, попри «велике літнє переселення», місця вистачає всім, адже піщаний берег тут простягся на 20 кілометрів. Це найбільший пляж у країні. Тут широка піщана смуга й чиста вода. Море спокійне, неглибоке — цілком безпечне навіть для маленьких дітей. Однак слід зазначити, що північні курорти Албанії значно програють південним, де зовсім інша аура, а море вражає чистотою, прозорістю і кольором.
Перлина двох морів
Містечко Вльора розташоване в унікальному місці. Десь тут, на думку географів, зливаються два моря: Адріатичне та Іонічне. Їх води можна навіть розрізнити за кольором. Однак туристи розпізнають моря інакше: якщо ви потрапляєте на піщаний пляж — це Адріатичне море, а якщо на гальковий — то Іонічне.
Якісна туристична інфраструктура, яка щороку вдосконалюється, приваблює до Вльори дедалі більше туристів. Крім доглянутих пляжів, якісних доріг і безлічі ресторанів та кафе, тут залишилися й незіпсовані цивілізацією природні куточки, де можна поблукати по скелях, посидіти на теплому камінні чи відпочити в хвойних лісах. М’який клімат і яскраві ландшафти Середземномор’я створюють заворожуючу атмосферу радості та спокою. Сьогодні курорт – один із найпопулярніших у країні.
Від Вльори й далі аж до південного кордону країни простягається Албанська Рів’єра. Тут десятки містечок і селищ спеціалізуються виключно на туризмі. Однак, аби потрапити в південну частину Албанії, потрібно подолати перевал Логара. Підйом і спуск йде серпантином, тож у декого з туристів паморочиться голова. Але нагородою для всіх стає зупинка на вершині перевалу. З оглядового майданчика відкриваються неймовірні краєвиди: немов потрапляєш у синю безодню, оповиту голубим туманом. В безмежній далині море зливається з небом.
І Борщ у затінку пальм…
Загалом південний захід Албанії – це зона субтропіків. Вічнозелена рослинність прикрашає схили гір, що впритул підходять до теплого моря. Зі сходу і півночі місцевість прикрита високими горами, з заходу її омивають теплі води протоки Корфу. Це наймальовничіший і найзаможніший край в Албанії. Пальми, магнолії, апельсини, лимони, гранати та безліч інших плодових і декоративних дерев роблять цей край барвистим і мальовничим.
Ми зупинилися в затінку оливкових дерев. У селищі з українською назвою Борщ дивним чином поєднані сучасність з минулим. Коли ви заходите в модерний готель, то живете в ХХІ столітті, а коли виходите на пляж і бачите маленького хлопчика з віслюком, який продає овочі і фрукти, то немов переноситесь на кілька століть у минуле. Не буде перебільшенням, якщо сказати, що Борщ нагадує французьку Ніццу, якою вона була десь так років 100 тому, коли ще не було асфальтованих доріг, але вже будувалися комфортні готелі.
Це одне з найкращих місць для спокійного і неквапливого відпочинку. На рік тут припадає 300 сонячних днів, тож сонця і тепла вдосталь. Такі недоліки інших албанських курортів, як шум і натовпи людей, тут незнайомі. Узбережжя — дивовижної чистоти. Морське дно чітко проглядається через сонячну воду. А вода – такого неймовірного блакитного кольору, якого ви не побачите на жодному іншому морі світу.
Тропіки Саранди
«Чарівний курорт», «південні ворота країни», «подарунок природи» — це лише частина епітетів, якими журналісти і туристи нагородили Саранду – невеличке курортне містечко на півдні Албанії. Подейкують, що італійці вклали значні кошти в інфраструктуру Саранди, аби мати змогу відпочивати тут дешевше, ніж у себе вдома.
До речі, коли італійські війська 1939 року окупували Албанію, Муссоліні перейменував Саранду в порт Едда на честь своєї старшої доньки. Тож можна лише уявити, наскільки Дуче був зачарований красою міста, якщо відважився на такий крок.
І справді, набережна Саранди, всіяна пальмами, нагадує літній рай. А навколишні краєвиди і блакитне море, заради якого сюди їдуть тисячі туристів, не залишать байдужим нікого.
Але туристичні «спокуси» Саранди на цьому не вичерпуються. На туристів, які зупиняються тут на довший час, навколо міста чекають безліч історичних пам’ятників. Головний із них – античне місто Бутрінті, в якому добре збереглися амфітеатр, арки, колони, сходи. Все це потопає в зелені. 1992 року розкопки грецького та римського міст включені до списку об’єктів Світової спадщини ЮНЕСКО.
Також тут поруч – грецький острів Корфу, туди двічі на день ходить пором. Заплативши 19 євро (ціна в один бік), ви через годину будете на острові Джеральда Даррелла, автора безсмертної книги «Моя сім’я та інші звірі».
Курорт Ксаміль, що лежить на кілька кілометрів південніше Саранди, мабуть, найкращий пляжний куточок Албанії.
Тут досить одного погляду на море, щоб отримати легкий шок. «Де ми – в Європі чи в Таїланді?» – часто запитують себе туристи, потрапивши сюди. І справді: куди не кинь оком – скрізь мальовничі пейзажі тропічних островів із водою дивовижного бірюзового кольору. А до невеликих островів, вкритих розкішною рослинністю, можна дістатися вплав. Ось де дійсно райська насолода! Крім готелів, яких тут безліч, в Ксамілі пропонують квартири прямо біля моря.
Виявилося, що ми не перші з українців дісталися цього чарівного куточка. На одному з вікон ми побачили синьо-жовтий прапор. Юрій iз Києва розповів, що він із сім’єю приїхав сюди машиною. Відпочивали в Хорватії, а потім рушили далі. І не пожалкували: тут усе дешевше, ніж у Хорватії. Можна винайняти розкішні апартаменти з кухнею і самому готувати — вранці рибалки привозять свіжу рибу і креветки. Кілограм креветок коштує всього 5 євро. А в ресторанах можна пообідати за 5–7 євро.
Стежками історії
Албанія – країна з дуже складною історією. Безліч загарбників пройшло через її землі, залишивши свої сліди. Головні історичні міста для туристів – Круя, Тирана, Берат, Шкодер. До Круї кожен албанець має особливі почуття. Тут кожен камінь, кожна будівля і кожна вулиця — свідки героїчного минулого країни.
Албанці кажуть: не відвідав Крую — вважай, не був в Албанії. Тут панував Скандербег, і об цей горішок турки-османи не раз ламали собі зуби. Тож фортеця для всіх албанців світу стала своєрідною Меккою, головним меморіалом країни. Але не тільки історія приваблює сюди мандрівників. Тут також виняткове поєднання старовинної архітектури й краси природи. Крую іноді називають «балконом Адріатики», оскільки звідси відкриваються чудові краєвиди: пагорби, що плавно зеленим килимом спадають до моря.
Шкодер славиться багатою історико-культурною спадщиною. Це одне з найстародавніших міст не лише Албанії, а й Європи. Історія Шкодера бере початок аж в V столітті до нашої ери. Найцікавіший туристичний об’єкт – фортеця Розафа. Від першої твердині, яку заклали тут 24 століття тому, не залишилося жодного каменя. Нинішні мури – це переважно турецька робота XV–XVIII століть. З мурів цитаделі відкривається орнаментальна панорама Скадарського озера – найбільшого на Балканах.
У Бераті варто побачити пам’ятки, які допомогли цьому стародавньому місту потрапити до Списку світової спадщини ЮНЕСКО. Тут обабіч річки на крутих схилах гір «висять» низки будинків із великими вікнами, які немов стоять одне на одному, створюючи враження, що квартали складаються не з вулиць і стін, а з незліченних вікон. Саме ці «вітражі», як приклад надзвичайно добре збереженої забудови часів Османської імперії, і зачарували історичних експертів ООН. 2008 року місто отримало офіційне визнання ЮНЕСКО.
Ще раніше, 1961 року, Енвер Ходжа назвав Берат «містом музеїв», оскільки фахівці нарахували тут понад двісті історичних пам’ятників. Через 6 років, коли комуністи проголосили Албанію першою атеїстичною країною в світі і заходилися по-варварськи руйнувати церкви і мечеті, тут, на щастя, не зачепили жодної будівлі. Вже тоді в ООН знали про це унікальне місто, і комуністи побоялися міжнародного розголосу. Загалом, Берат — одне з найдавніших міст Албанії, засноване ще іллірійцями 2400 років тому. 1417 року місто завоювали турки. Саме турецька забудова переважно і збереглася до наших днів. Серед албанських міст Берат — лідер за кількістю відвідувань туристами.
Між минулим і майбутнім
Тирана заснована 1614 року, однак лише 1920 року Національний конгрес проголосив Тирану столицею Албанії. Вирішальним фактором, що обумовив вибір, стало центральне географічне розташування міста. Цікаво, що на той час Тирана мала лише 12 тисяч жителів. Нині — майже півмільйона.
Туристів, які вже встигли чимало «погастролювати» по закордонах, Тирана навряд чи вразить, однак тут є те, чого немає в інших європейських столицях: неймовірне поєднання надсучасної архітектури ХХІ століття зі скла та бетону і «будівельних потвор» часів печерного комунізму. 2000 року новообраний мер Еді Рама ініціював генеральний план перебудови, який мав перетворити Тирану на зразкову європейську столицю. Принаймні в центрі задум вдався. Нині тут овальний газон з оригінальним пам’ятником Скандербегу, а навколо — оновлені будівлі державних установ. Загалом, на площі багато місць, вартих уваги, скажімо, Історичний музей чи Опера. Мечеть Етхем Бей — найстаріша будівля на площі Скандербега. У січні 1991 року вона стала символом боротьби за релігійну свободу. Тоді 10 тисяч людей, попри офіційну заборону, прийшли до зачиненої й оточеної правоохоронцями будівлі, аби помолитися. Так почалося падіння комунізму в Албанії.
У наступному кварталі – Кафедральний собор Албанської православної церкви (Собор Воскресіння Христового). Зведений у сучасному стилі, він лише віддалено нагадує традиційні українські храми. До речі, Албанська православна церква — одна з наймолодших автокефалій: 1922 року віряни проголосили незалежність своєї церкви, а через 15 років Константинопольський патріархат визнав її. Від майдану Скандербега пролягає головна вулиця столиці — бульвар Полеглих героїв. Перше, що тут показують усім туристам, — будівля-піраміда. Її часто помилково називають мавзолеєм Енвера Ходжі, насправді ж це був його музей, відкритий 1988 року до 80-річчя від дня народження албанського лідера. Нині тут — Міжнародний виставковий центр.
